ЗСУ планували військову операцію по звільненню Криму в 2014 році, - Марченко

Генерал-майор Дмитро Марченко розповів про військову спецоперацію, що розробляли в ЗСУ, метою якої були захоплення військового аеродрому поблизу Джанкоя, висадка там десанту, взяття під контроль основних шляхів з метою дестабілізації ситуації та звільнення Кримського півострова від російської окупації у березня 2014 року. Проте операція так і не була реалізована.

Про це військовий розказав в інтерв’ю «НикВести».

Під час розмови з журналістом Дмитро Марченко повідомив, що востаннє був у Криму у березні 2014 року, уже після окупації півострова російськими військами. Туди він поїхав під виглядом таксиста із завдання по прокладанню маршруту до Джанкоя польовими дорогами.

— На початку травня (мається на увазі березень, – прим.) командир 79-ї бригади, полковник Шандар викликав мене та повідомив, що будуть їхати люди на Джанкой, поставлена бойова задача, потрібно розуміти, яким шляхом можна поїхати. Перша задача була — від Армянського кільця мені треба було доїхати до Джанкоя і максимально прокласти маршрут так, щоб не їхати по асфальтованими дорогам, — сказав Дмитро Марченко.

Він розказав, як російські військові на блокпосту на в’їзді до Криму зупинили та перевіряли дозвіл на зброю — у нього тоді при собі був травматичний пістолет. Росіяни тоді навіть не помітили, що на дозвільних документах було фото Дмитра Марченка у військовій формі.

— Перший блок-пост був такий, не дуже страшний. Там було пару беркутят з автоматами. І коли мене перевіряли, то знайшли пістолет резиновий.. Вибігає десь 10 осіб з палками, з битами… Алкоголіки місцеві. Оточили мою машину, я собі подумав, що я не повернусь. Але якось так вийшло… А в мене права, я там у формі, з медалями, з орденами. Думаю, зараз як подивляться, все. Миколаївські номери, форма, пістолет. Але вони подивились паспорт, права навіть не запитали. Він не дивиться на дозвіл, що я там у формі стою, він дивиться, чи прострочений він, чи ні, можна його забрати, той пістолет, чи ні. І він його віддає мені, і я спокійно їду, – сказав Дмитро Марченко.

Тоді він у Криму зустрівся з командиром української військової частини,  яка була оточена росіянами, але чинила опір.

— Я проїхав, зустрівся з командиром частини, зателефонував нашим морським піхотинцям, які були в Феодосії, поговорили з командиром частини. Всі ще стояли тоді, не розуміли, що робити. Вони були оточені, були заблоковані, чинили опір. Тоді мені командир частини підказав пару хороших доріг, щоб ми полями могли заїхати з іншої частини. Ми це все передали командиру. Але потім пішло відтягування. Я кажу: «Командир, не можна тягнути. Кожен день грає проти нас».

Наприкінці березня він отримав команду діяти від військового керівництва. Миколаївські десантники з 79-ї аеромобільної бригади (зараз 79-та окрема десантно-штурмова бригада) мали на БТР-х заїхати в Крим, зайти на джанкойський аеродром, взяти його в оточення та зустрічати літаки з технікою та людьми для того, щоб дестабілізувати підрозділи Російської Федерації, «які їздили там по дорогах та відчували себе як вдома».

— І ми сіли на ці БТР-и та поїхали в Крим. Щоб ви розуміли, до Чонгару ми доїхали о 5-й ранку, горіли колеса, ламалися машини… Люди пересідали з однієї машини до іншої. І доїхав до Джанкоя, там уже на КПП стояли російські солдати. Командир (української військової частини в Криму, – прим.) уже слухавку не брав. І ті люди, з якими я спілкувався, які на нас чекали — все, нікого не було. Я знайшом там одного співробітника, він був у цивільному одязі. Я запитав, що там відбулося — він сказав: «Нічого, поліцейські приїхали з мігалками, зайшла колона техніки на аеродром». Все швидко відбулось, ми трішки не встигли. І коли ми підійшли, я кажу своєму напарнику, з яким ми їхали: Пішли, попросимо у них цигарок… Підходимо, а вони стоять, заряджені. Я на них дивлюсь, а у них ці кевларові шоломи, підлокотники, наколінники. У них АК-100 з коліматорним прицілом, автомат, що для нас тоді було такою манною небесною… І я оце дивлюсь на нього: бронежилет, каска, повністю все, балаклава, окуляри… Ми підходимо, кажу, хлопці, дайте цигарку, магазин відчиниться – я вам потім віддам. І я розумію, що стоять строковики. Він смикається дати нам цигарку, зачіпляється за бордюр, падає, у нього падає цей автомат, відстібається той коліматорний приціл, каска покотилась. Я думаю, слава богу, з ким тут воювати. Ми зрозуміли, що картинка страшна, а люди…, – сказав Дмитро Марченко.

При цьому, додав він, українські військові виглядали, як «банда Махно».

— Але коли я повернувся і побачив, що у нас там на БТР-ах робиться, ну, «банда Махно», хто що купив собі.. У того флісова кофта, у того британський комуфляж, у того – американський, у того — рибацький. Всі хотіли нормально відчувати себе під час виконання цієї бойової задачі. Але в тому гівні, що нам видавали на той час, воювати неможливо було. І наче все, я подивився, зрозумів, що вже плани по суті змінюються… Повертався я через Турецький вал, є відеозйомка, де я рахую ті БТРи. І я розумію, що ті чотири БТРи, які доїхали, вони уже точно не прорвуть…, – сказав Дмитро Марченко.

Він впевнений, що у української армії не було жодних перспектив на той момент для звільнення Криму. Адже, з одного боку, Росія готувалась до операції з захоплення півострова, а у України на той момент не було навіть людських ресурсів, щоб звільнити півострів.

— Їх (шансів, – прим.) тоді взагалі не було. Ви знаєте, скільки на момент першого травня (мається на увазі березень, – прим.) було військових підрозділів, яка їх чисельність, які могли негайно вступити в бій та вести бойові дії в України? 6,5 тисяч людей. Ми могли б їх усіх зібрати та запустити в Крим. Так, вони б дестабілізували якусь частину військ. Але ми б його не звільнили. Ми б зав’язались у конфлікт та втратили тих…Те відтягування було необхідне для того, щоб нам провести мобілізацію, навчити бійців, сформувати бригади. Щоб сформувати хоч якийсь «кулак», – розказав Дмитро Марченко.