Із архіва СБУ. Доля видатного важкоатлета, нашого земляка Івана Круца, у документах

7 січня минає 111 років від дня народження нашого відомого земляка Івана Семеновича Круца. Минулого року історико-просвітницькою секцією Вітовського Українського Товариства було підготовлено дві статті про цю видатну людину. Однак пошуки в архівах тривали і результатом цієї роботи стало доповнене дослідження Юрія Зайцева, котре проливає світло на події часів 2 світової війни і зокрема німецької окупації Миколаєва.

За кримінальними справами віднайденими у архіві СБУ, панові Юрію вдалося крок за кроком відновити події тих часів і знайти докази підпільної діяльності Івана Круца. У протоколах допитів майже чотирьох десятків свідків учасників підпільного руху Миколаївщини та Одещини Іван Круц згадується як активний учасник антинацистського підпілля.

Сьогодні ми хочемо поділитися результатами великої дослідницької роботи Юрія Зайцева. Громадськість Миколаєва має знати правду про Івана Круца, не лише як про видатного важкоатлета, Чемпіона СРСР з гирьового спорту, тренера, але і як про підпільника, патріота, котрий понад усе любив свою Батьківщину, хоч і був не справедливо покараний і все своє подальше життя аж до смерті носив тавро прислужника нацистів.

Війна застала в розпачі Івана Семеновича Круца у Миколаєві, як і багатьох пересічних громадян: ніхто не займався їхньою евакуацією, ніхто не видав їм харчів хоч на перші дні окупації – а у Миколаєві залишилося таких 79 тисяч. І усіх цих людей після війни будуть допитувати – а чому залишився? Але ніхто не спитав – а як ви, люди, виживали тут майже три роки німецької окупації?

А от Круц мав про все розповідати і пояснювати. Своє додали і «любі друзі» — ті, кого пригрів біля себе, кому дав шмат хліба, кому змінив концтабір на життя артиста цирку.

Вже на допиті по справі про реабілітацію у 1965 році Іван Семенович згадував:

«Ніхто мені не пропонував евакуюватися, кому потрібні були циркачі?

Німці містом розвісили об’яви – «Всі повинні зареєструватися».

Круц тоді був вже відомий артист цирку і спортсмен, тож з’явився у драмтеатр. Записали до групи артистів, яка мала бути при міській Управі у відділі мистецтв, яким поставили керувати відомого у місті хормейстера, керівника хорової капели заводу імені Марті Олександра Клименка. В Управі зібрали всіх більш-менш відомих українців. Тільки з педагогічного інституту було більше десяти викладачів і деканів. Всім їм було завдання – налагодити життя у місті, не допустити нового Голодомору. І його не було, хоч і мерзли і голодували.
Починалося життя в окупації.

«Клименко для нас дістав дозвіл виступати з цирковими номерами. За два тижні відбувся огляд номерів, після чого я виступав у клубах Миколаєва. У вересні 1941 р. я в Управі отримав дозвіл на оренду приміщення для силового атракціону, витратив 5 тисяч рублів на обладнання, але німці забрали його під казино. Після того я кілька разів виступав у клубах. Через місяць я уклав договір з власником приватного павільйону і 2 – 3 місяці працював в нього. Навколо мене почали збиратися колишні борці, переважно з числа молоді. Навесні 1942 р. я відкрив свій балаган на Військовому ринку, але невдовзі закрив, бо було замало публіки. Директор драмтеатру запропонував організувати в нього групу борців і ми до нього перейшли – то була група з п’яти важковиків. З вересня 1942 р. і до15 травня 1943 року я їздив із своєю групою артистів боксерів-борців по області. Доводилося іноді виступати перед німцями. У Миколаєві ми виступали в клубі на вулиці Мархлевського, в саду Петровського, в балагані на ринку.

 

20 cерпня 1942 року на честь 20-річчя моєї спортивної і артистичної діяльності був мій виступ у саду Петровського. Я ліг і через мене проїхала вантажна машина з людьми. Опісля народ кинувся до мене, а я заскочив на машину і подякував всім глядачам. Я пообіцяв підготувати і показати номер по розтягуванню рук кіньми.

 

Загалом в мене було 6-7 артистів, іноді ще й оркестр з 5-6 людей. Я виступав з силовими номерами: танго з дамою в зубах, забивання кулаком цвяхів у дошку і витягування їх зубами, ламання руками кінських підков, боротьба з биком та ін.. На виступах були також присутні німці та румуни. Моя дочка Тамара грала на акордеоні попурі з українських пісень, танго.

 

З 15 травня до 30 червня 1943 р. ми гастролювали у Вознесенську і Херсоні, де я мав свої приміщення цирків на 250 — 300 місць. Після того знову переїхали до Миколаєва. У Вознесенську стався випадок, коли німецькі жандарми зайняли не свої місця у цирку і мені довелося їх пересаджувати. Це викликало суперечки, але вони таки пересіли. На другий день їхній начальник запропонував мені виїхати з Вознесенська, бо інакше буде арешт.

 

У жовтні 1942 р. були гастролі у Братському і я познайомився з Дмитром Харченком – головою сільуправи (бургомістром). Він сказав, що є таємним керівником партизанського загону і пов’язаний з одеським підпіллям. Від нього в подальшому я отримував листівки і розповсюджував скрізь по селах і в дорозі. Я прийняв до себе втікача з полону татарина Євлампієва Юсуфа ( з ним виступав ще за 10 років до війни в місті Уральськ), Пижа Фана – з єврейської родини, Простякову Валентину прийняв у сім’ю, врятував від Німеччини. Ворошилову Сергію змінив рік народження, навчив виступам Нездоліна Семена. Всі мої артисти отримали паспорти і жоден з них не був висланий до Німеччини.

У справі є особисті свідчення Дмитра Харченка в січні 1965 року:

«До війни я працював заввідділом пропаганди і агітації Кагульського повітового комітету комсомолу. На підпільну роботу мене направив секретар Ілічівського РККП(б)України м. Одеси Платов Іван Омелянович, який мене знав з 1932 р. по заводу ім. Січневого повстання. Платов познайомив мене з командиром партизанського загону Дроздовим Степаном Іллічем. Саме за їх завданням я влаштувався у Братському на посаду бургомістра.

 

З Круцом І.С. я познайомився восени 1942 року, коли він перебував з цирком у Братському. Я дещо довідався про нього і тому довірився йому, бо він мав вільне пересування по області. З того часу Іван Круц неодноразово отримував від мене і моїх людей листівки і розповсюджував у різних місцях. Також він приймав моїх людей у Миколаєві, де він тоді мешкав по вул. 2-а Слобідська, 43. Там він зробив таємний схрон.

 

Круца мені добре рекомендував підпільник Шмаков Федір з Вознесенська, який тримав ковбасну майстерню і систематично передавав партизанам Савранських лісів і Чорного лісу ковбаси, сало, м’ясо. Про партизанські дії Круца я інформував командирів партизанських загонів Тимошенкова, Захаревича, Дроздова. У моїй групі Круц записаний за № 6. У Херсоні у серпні 1943 р. Круц за великі гроші витягнув з полону російського моряка Андрія – про це мені повідомили мої партизани Макогон, Шевченко, Недєлко. Круц був чесним радянським патріотом, любив свою Батьківщину»

У вересні 1943 року Круц отримує від директора одеського цирку, а ним був фольксдойч з Прибалтики, запрошення перейти працювати до нього разом з кількома артистами. Директор був непоганою людиною, закривав очі на присутність у штаті і євреїв, і комуністів, і втікачів з полону. Про переїзд Круца Харченко свідчить:

«Учитывая, что я перенес свою партизанскую деятельность в Одессу, и учитывая большую важность для проведения подпольной работы в Одессе, я организовал для Круца и его семьи специальные документы и пропуска для переезда из Николаева в Одессу, куда он и прибыл в первых числах января 1944 г.».Між тим, слідчий цей переїзд кваліфікував як втечу від Червоної Армії, котра наступала.

Далі Круц свідчить:

«У січні 1944 р. деякі з артистів переїхали зі мною до Одеси для виступів у штаті цирку. На третій день після звільнення Одеси ми вже виступали на сцені».

Оскільки переїзд організовувало одеське підпілля, варто зауважити який стан воно мало на той час. Підпілля було послаблене численними зрадами та провалами. Так, член партії командир партизанського загону Федорович видав сигуранці ( Сигуранца — румунська таємна поліція В.М.) і своїх побратимів, і тих ОУНівців, які вели перемовини про співпрацю з більшовицьким підпіллям.

Життя в Одесі у січні 1944 року було відносно нормальним. Народу на вулицях повно, ринки працюють і на них все є. В оселях є світло, працюють кінотеатри і театри, цирк. Трамваї курсують, але рідко. Румуни завозять різні товари з Румунії. У оперному навіть підготували дві прем’єри – «Фауст» і «Корсар».
У лютому і березні ситуація почала змінюватися. Людей побільшало, бо армія відступала. Стало більше німців і їхніх установ.

У березні не стало продуктів. Був тільки обмін. Стало прохолодніше у домівках – не можна було включити електроплитки, бо електростанція була розбомблена. Збільшилося загиблих від бомбувань. 18 березня влада перейшла від румунів до німців. Містом ширилася хвиля погромів, в яких приймали участь російські колаборанти нацистів — козаки з Дону, Кубані, Кавказу.

 Фото з чемпіонату Одеси з важкої атлетики.
(Круц сидить у першому ряді, перший зліва — направо).

У цей період почали активно поповнюватися одеські катакомби. Те ж стосується і партизанського загону Ілічівського району Одеси командира Дроздова. Був там і Дмитро Харченко, який тримав зв’язок з Іваном Круцем. Артисти Круца не готувалися до виїзду і всі залишилися в Одесі. 10 квітня радянські танки без жодного пострілу пройшли центр Одеси, а вже 13 квітня 1944 року у цирку була велика вистава. Іван Круц залишався в Одесі. Давали концерти у військових частинах, клубах і селах, їздили областями України. Відновлювалися спортивні змагання. Круц організував своїх друзів і вони зібрали 26 тисяч рублів на одеські торпедоносці. Але…

З Червоною Армією прийшла СМЕРШ. В Одесі на той час залишилося 220 тисяч людей і дві третини з них пройшли через той СМЕРШ. Списки подавали двірники, як і у всі часи, 70 тисяч пішли у тюрми і табори..
В подальшому Круц згадує у листі до Юсуфа:

«Коли були партизани, мене не чіпали, а я, дурень, слухав своїх командирів, виконував всі завдання, рятував молодих людей, так мене ще й покарали. Я робив все для укріплення одеського партизанського підпілля і все це було таємним. А ти не знаєш, що мені було за бокс і боротьбу, коли я поборов «арійську кров» Солодаря ? Тоді я прикинувся фольксдойчем –колоністом з Ландауського району, а партизани підтримали мене і мене звільнили, а то б розміняли як київських футболістів».

Ось як виглядало звинувачення Круца 9 грудня 1944 року:

« Круц с целым рядом предателей из числа бывших физкультурников г.Николаева, перешедших на службу к немцам, выступал в цирке с силовыми номерами антисоветского содержания».

23 грудня 1944 року обласний прокурор Миколаївської області дав санкцію на арешт Івана Круца, а у січні він був заарештований.

Документи карної справи.

СМЕРШ активно «фільтрував» міcцеве населення і у ті часи під розстріл і у табори йшли не лише ОУНівські підпільники але й радянські. Засудили і Харченка, який останні місяці окупації був у одеському підпіллі. Тож за Круца нікому було заступитися. У 1965 році, при розгляді справи, Харченко знову підтвердив свідчення про співпрацю Круца з радянським підпіллям, надав список з 37 прізвищ, адреси конспіративних квартир, керівників одеського підпілля. Але відлига скінчилася і скінчилися розгляди справ по реабілітації. На Круцеві й надалі «висіла» стаття 58-10, тобто антирадянська агітація. Йому згадували кілька епізодів на виступах, коли він підкидав угору двопудовий снаряд, потім приймав його на шию і скидав на поміст з вигуком «Капут!», а хтось з залу питав: «Кому?» — а він відповідав: «Більшовикам!». Невже треба було казати: «Слава КПРС!», коли у залі повно німців?

Іван Круц достойно пройшов всі важкі допити, нікого не обмовив. Так само відбув і більшовицькі табори. Перші реабілітації відбувалися у 50-ті роки. Справу І. Круца переглядали, але рішення було негативне. Довелося починати життя знову. У таборі оженився на такій, як і сам репресованій. В них з Оксаною народився син Юрій. По поверненні з таборів мешкали у Гайворонському районі (там і отримав паспорт у 1955 році). Але тягнуло на батьківщину і вони переїхали у радгосп «Баштанський», а потім і у Жовтневе.

«Зараз я живу із своєю мамою 1880 р.н., дружиною Оксаною і сином Юрієм 1946 р.н. Він працює на аеродромі по 1 розряду слюсарем, заробляє 75-85 рублів (то добре). Дружина касир-контролер на 30-35 рублів. У мене як завклубом ставка 40 рублів (це 1964 рік). В нас в Жовтневому своя хатинка, 12 соток. Дуже погані в мене ноги, вся сила залишилася до поясу. А для ніг скоро треба буде милиці»

 Другий будинок збудований Іваном Круцем після війни.

Іван Семенович мріяв про реабілітацію і у 1964 році подав прохання на перегляд справи. Свідки майже всі спростовують його антирадянську діяльність. Але на той час навіть партизани не всі були реабілітовані. Харченко знову підтвердив участь Круца у підпіллі, але до самого Харченка довіри так і не було. Командир Дроздов С.І. прислав Круцові листівку з поздоровленням до 1 Травня 1964 року з Баку.

Одеський дослідник історії Олександр Бабич знайшов два звіти про одеське підпілля.

Перший був затверджений обкомом партії у 1946 році. В ньому перераховані партизанські загони і підпільні групи, яких перевірили і надали статус «партизанів». Слід зазначити, що в більшості випадків треба було доводити свої диверсійні дії або вбивства окупантів. А такі групи, що друкували і розповсюджували листівки, допомагали людям ховатися від висилки до Німеччини, хто робив фальшиві документи і переховував інших людей – не сприймалося за спротив.

Саме тому не всіх тих командирів, яким допомагав Іван Круц, у 1946 році визнавали партизанами-підпільниками і всі свідчення їх на захист Круца не сприймалися. Навіть у 1965 році, коли тривав перегляд справи Круца за його клопотанням, великий обсяг свідчень Дмитра Харченка не прийняли до уваги. Хоча Харченко був відправлений у Братське одеськими більшовиками. Він працював там бургомістром, потім знову відбув до Одеси і там діяв у підпіллі під керівництвом командира Дроздова. Саме Харченко організував переїзд Круца з артистами до Одеси у січні 1944 року. Проте, слідчі кваліфікували переїзд як втечу від Червоної Армії. На жаль Іван Семенович не дожив до своєї реабілітації, він пішов з життя у 1968 році, через три роки після подачі заяви про реабілітацію.

Могила І.Круца на старому цвинтарі у Корабельному районі.

Олександр Бабич у своєму нарисі «Як організовувалося одеське підпілля» пише:

«26 жовтня 1972 року Одеським обкомом КПУ розглядався «Загальний звіт про діяльність партійного підпілля і партизанського руху у період Великої Вітчизняної війни в Одеській області». Звіт складений був ще 27 лютого 1970 року. Пленум обкому розглянув звіт і відразу прийняв секретну постанову № 42/18. Згідно цієї постанови звіт був визнаний єдиним вірним і правильним. Пункт 2 звіту вказував: «Затверджений звіт додати до Фонду Великої Вітчизняної війни. В науково-дослідницькій роботі посилатися тільки на цей фонд. Нижче було вказано: «Постанову належіть зберігати у металевій шафі (сейфі). Знімати копії, робити виписки з постанов а також посилатися на них у відкритій пресі чи документах радянських, профспілкових і господарських організацій заборонено».

У тому звіті за № 9 значиться «Партизанський загін Ілічівського району м. Одеси (командири Дроздов С.І., Овчаренко Д.І.) – діяв у катакомбах у другій половині березня 1944 року».

У архіві СБУ є справа на Д. Харченка у десяти томах, у справі є звернення партійної комісії, котра вивчала долю Харченка на його прохання. Товариші по боротьбі ретельно все виклали на дев’яти сторінках і влітку 1991 року звернулися до бюро одеського обкому компартії про необхідність повної реабілітації Харченка, і відповідно й Івана Круца. Політична ситуація не давала змоги зробити це щодо Харченка, а Круц пізніше був реабілітований, посмертно.

Життя триває, завжди знаходяться дослідники нашої історії, яку неможливо «очорнити» — її можна лише доповнювати новими фактами і документами.

 Постанова суду про реабілітацію І.С. Круца ( посмертно).

Джерела :

1. Архів Вітовського Українського Товариства (м. Миколаїв). – О.Ясько, В.Мних.
   2. Державний архів Служби безпеки України в Миколаївській області. – Спр. 11303-с. – Арк. 10.
   3. Там само. – Арк. 12.
   4. Там само. – Арк. 11.
   5. Там само. – Арк. 155.
   6. Там само. – Арк. 240.
   7. Там само. – Арк. 243.
   8. Там само. – Арк. 159.
   9. Там само. – Арк. 284.
   10. Там само. – Арк. 54.
   11. Там само. – Арк. 285.
   12. Там само. – Спр. 8308. – т.10.

Автор Юрій Зайцев —
член історико-просвітницької секції ВУТ.
Голова міської громадської організації » Меморіал».

Нагадаємо, ми писали: Повернення із забуття легендарних імен, подій минулих днів: фільм про нашого видатного земляка (ВІДЕО)