ТЦК зсередини: хто бігає з повістками, хто сидить в штабі, а хто просто "вигорів"

Тема роботи ТЦК та мобілізації в Україні остаточно вийшла з площини сухих наказів у площину відкритої суспільної кризи. У великому матеріалі Української правди, опублікованому 23 квітня 2026 року, йдеться, що за час повномасштабної війни вже зафіксовано 619 нападів на військових ТЦК, а 3 з них завершилися загибеллю військовослужбовців.

Водночас інша сторона цієї кризи теж стала публічною. Після останніх історій з Одеси, де працівників ТЦК підозрюють у вимаганні грошей у цивільних прямо у службовому авто, довіра до самої процедури мобілізації ще більше просіла. Для Миколаївщини ця тема також давно не чужа: Korabelov.info уже неодноразово писав і про напади на представників ТЦК, і про скандали довкола самої системи.

За даними УП, у кожному ТЦК та СП є не лише військовослужбовці, а й цивільні працівники, а самих військових умовно можна поділити на 3 групи: керівництво, штаб і роту охорони. Саме штаб працює з документами, рекрутингом, мобілізацією та системою “Оберіг”, а рота охорони часто займається найнебезпечнішою “польовою” роботою — від супроводу мобілізованих до груп оповіщення на вулицях і блокпостах. У невеликому районному ТЦК, як зазначає видання, загалом може бути 50-60 людей, у міському — вже понад сотня.

Найважчою ланкою всередині системи співрозмовники видання називають саме групи оповіщення. За їхніми словами, ця робота є фізично виснажливою, морально токсичною і реально небезпечною. Попри урядову постанову, значна частина навантаження з роздачі повісток так і лишається на військових, а місцева влада нерідко уникає прямої участі в цьому процесі. Один із головних наслідків — провал по темпах: за оцінками співрозмовників УП, окремі ТЦК нині виконують місячні плани лише на 40-60%.

“Я не знаю жодної людини, яка хоче”, – сказав один із військовослужбовців ТЦК, описуючи ставлення до роботи в групах оповіщення.

Окремий пласт проблеми — масові бронювання, відстрочки й спроби уникнути служби. На початок 2026 року кількість заброньованих громадян в Україні сягала приблизно 1,3 мільйона, і це, за оцінкою видання, вже більше, ніж служить в українській армії. На цьому тлі частина військових прямо говорить про демотивацію: вони бачать, як система не лише не дає їм достатніх інструментів, а й часто підштовхує до принизливої та конфліктної роботи без довіри з боку суспільства.

Ще жорсткіше звучать свідчення про внутрішні зловживання. За словами одного з героїв матеріалу, у межах окремих ТЦК могли “не кидати в розшук” потрібних людей, “знімати” статуси через знайомства, а іноді й організовувати схеми з втечею мобілізованих під час супроводу. Саме такі епізоди, хай і не тотожні за масштабом одеським історіям, і підривають довіру до всієї системи не менше, ніж напади на людей у формі.

Головний висновок, який випливає з цього тексту, простий і неприємний: мобілізація в нинішньому вигляді тримається на перевантажених військових, слабкій координації, суспільній озлобленості та відсутності чесної політичної розмови. І для Миколаївщини, яка теж живе всередині цієї напруги, це вже не абстрактна всеукраїнська дискусія, а частина щоденної реальності.