Цю розповідь можна назвати історією кохання та великої сили духу. В ній поєдналися чітко організована пошукова робота рідних, нестандартні правозахисні рішення та щасливий випадок. Мабуть, завдяки цьому військовополонений Роман, якого 100 днів утримували в далекому Грозному, був звільнений і повернувся в Україну до коханої Марічки, яка з часу зникнення захисника разом із його сестрами робила все можливе й неможливе заради звільнення чоловіка.
Роман — 35-річний доброволець із Львівщини. На другий день повномасштабного вторгнення Росії чоловік мобілізувався та з червня 2022 року служив у окремому батальйоні штурмової бригади як навідник кулеметного взводу роти вогневої підтримки.
4 березня 2023 року під час масштабного штурму під Білогорівкою на Луганщині Роман із побратимами заходили на підсилення. «Вороги були критично близько — лише кілька метрів між нами, — розповідає чоловік. — Коли я перезаряджав зброю, один з них вистрілив у мене, але зрозумівши, що ще живий, я випустив у окупанта останні патрони. Більше ми нічого не могли зробити: росіян було дуже багато й вони стояли колом. Того дня восьмеро наших хлопців загинули, залишилися тільки я й побратим. Разом із ним і потрапили в полон».
Роман каже, що тоді їх забрали російські військові в типовій формі з «вагнерівськими» шевронами та повезли до Лисичанська. Там залишили в підвалі з іншими українцями. Українських військовополонених били, знущалися, жорстко допитували. «Їм було начхати, що ми поранені, — розповідає колишній військовополонений. — У мене було все в крові, але то їх не цікавило. В одного з полонених узагалі шматок ноги був вирваний, і все одно його били. Очі й руки всім зав’язали».
Чоловік згадує, що спершу їх допитувала місцева розвідка, потім — донецька комендатура: робили фотографії в різних ракурсах, брали кров. Коли заводили на другий допит, на столі в катів уже лежала папка «Дєло» з фотографією Романа.
«Били багато. Один завжди з автоматом сидів, потім приніс 50-сантиметрову палицю, схожу на бейсбольну биту, й нею продовжив: по шиї, по ногах. Я не назвав жодного прізвища, позиції не здав», — розповідає Роман і додає, що за добу їх водили на допити три-чотири рази. Потім завантажили в «КрАЗ» і кудись повезли: «Там не було ні питної води, ні туалету, ні харчування. В кожного — мішки на голові й руки скотчем замотані. Якось спробував той скотч трохи розтягнути, бо кисті рук дуже терпли та пухли, але тільки-но вони побачили, що послаблено, відразу скотчем іще сильніше обмотали».
Роман каже, що протягом цих двох чи трьох діб били й допитували постійно, двічі водили на розстріл: «Знущалися, казали, що ми — п*дори, бо пішли проти них воювати. Кричали весь час, що всі українці — кончені та п*дараси, тому що хочуть до Європи. Там мені ще хотіли татуювання зрізати. Воно не патріотичне, та все одно їм щось не сподобалось. Але як почали роздягати, побачили мій 20-грамовий золотий ланцюг і забули про тату — це мене врятувало».
Роман згадує, що тоді в одного з полонених українців окупанти знайшли документи від «десятки Едельвейсів» (10-та гірсько-штурмова бригада «Едельвейс») і вирішили всіх затриманих продати або віддати чеченцям. Перед завантаженням хлопців знову поставили до стіни й імітували розстріл, казали: «Все одно вас там порвуть на шматки».
«Щойно нас передали чеченцям, усіх завели в підвал, зняли пов’язки з очей, стяжки з рук. Запитали, в кого які поранення, й надали медичну допомогу. Це була вже шоста-сьома доба полону. Хлопцям, у яких одяг був геть порваний, видали інший, дали пити, їсти», — додає захисник.
Каже, чеченці не били, але постійно психологічно тиснули: «За що ви пішли воювати?», «Навіщо воно вам, краще б у тюрму сідали». Казали, начебто вже все вирішено: «Хоч так, хоч так — буде Росія». Але переважно говорили чеченською. Потім знов усім очі та руки зав’язали й завантажили в автівку. «Їхали довго й важко, бо стоячи, годин 12, — згадує Роман. — У машині така камера була, наче клітка маленька, — там лише одна людина могла стояти. Тоді заборонили говорити між собою, тож я навіть не знаю, скільки наших у тій автівці було».
Як доїхали, всіх завели в підвал, де вже було двадцятеро полонених українців, які й розповіли, що це — Грозний. Там уже всім познімали стяжки з рук, очі розв’язали, погодували. Кому лікаря треба було — відвезли до лікарні, перевірили рани, чи не гнояться.
«В камері були двоповерхові стелажі з матрацами, усе заґратоване. Казали, що то був перший полк поліції при МВС Чеченської республіки. З їжі видавали кожному на день по пів буханки хліба. Раз на тиждень — чотири «мівіни», пачку пюре, п’ять пакетиків чаю і 100 грамів цукру. Крім того, приносили гарячий суп, теж раз на тиждень. Воду самі набирали, коли ходили в туалет: там бочка з технічною водою стояла. Електрочайник у камері мали. Серед нас був військовий медик, тож він чеченцям казав, які медикаменти треба, й вони купляли», — розповідає Роман.
Протягом усього цього часу рідні захисника та його кохана Марічка майже нічого не знали про чоловіка. Востаннє жінка розмовляла з Романом того дня, коли він зник: «Роман тоді вже був обмежено-придатний і не мав іти на нульові позиції, але в його роті служили значно молодші хлопці й він пішов замість них. Та й побратимів, із якими служив із перших днів, не міг залишити. Того дня зв’язок із Романом обірвався, а за два дні мені повідомили, що тоді на його позиції зайшли москалі. Один із побратимів плакав, казав, що він точно загинув. Це були найпекельніші дні, коли душею не можеш повірити в те, що кажуть. Але я вірила, що живий, — щодня писала коханому повідомлення, аби він не здавався, бо його шукають. Розуміла, що він не читав їх, але сподівалася, що, може, Роману ставало хоч трохи тепліше на душі».
За довгі три дні по тому завдяки відео з Інтернету рідні дізналися, що чоловік живий і в полоні. Тоді Марічка з двома сестрами Романа — Іриною та Галиною — вирішили робити все можливе: організували постійну пошукову роботу, ділили між собою обов’язки та весь час підтримували зв’язок.
Жінка каже, що тоді вважали за потрібне повсякчас нагадувати всім організаціям про пошук Романа. Тож сестра Галина через день телефонувала до НІБ та Червоного Хреста. Марічка з іншою сестрою, Іриною, щодня розсилали електронні звернення: Ірина писала від імені матері, Марічка — від себе.
«Я собі завела зошит, до якого записувала всі надіслані листи. Іноді за день налічувалося 25 адресатів: ми писали в усі можливі інстанції та служби, зверталися до депутатів. Щойно отримували відповідь, надсилали нові листи. Ми не сиділи на місці, а готові були робити все, що можна!» — розповідає Марічка.
У кожної іноді «опускалися руки», але жінки постійно підтримували одна одну й не зупинялися: телефонували, писали й намагалися зробити все, що від них залежало.
«Якось мені подзвонили з однієї організації, куди я відправила повторний лист щодо пошуку Романа, й дали «пораду»: «Радійте, що він живий. Закінчиться війна, і потім його обміняють». Коли я таке чула, відчувала глухий кут і важкий камінь у грудях. Так не можна казати рідним полонених! У жодному разі! Я на це відповідала: «Ви ж знаєте, з ким ми воюємо, війна не закінчиться завтра, хіба можна просто сидіти й чекати на закінчення війни?» — додає Марічка.
Спочатку рідні взагалі не знали, де Роман. А на Великдень прийшла несподівана звістка. Одного з полонених, якого утримували в Грозному, обміняли, й він повідомив, що Роман — у Чечні. Тоді жінка звернулася до юристки Правозахисної групи «СІЧ» Юлії Полєхіної.
«Ми почали разом шукати якийсь контакт, аби вийти на Чечню, і Юлія порадила звернутися до представників влади й допомогла скласти лист із проханням допомогти встановити зв’язок із Романом. Відповіді на ті офіційні листи ми так і не отримали», — розповідає Марічка й додає, що тоді вагалася, чи варто звертатися до ворога: «В мене був найбільший страх, аби не нашкодити. Однак, коли телефонуєш у всі органи, а тобі надходять схожі відповіді, що місцезнаходження Романа не встановлено, втрачаєш надію. Були такі моменти, коли відчували повну безвихідь. Але розуміли, що йому набагато гірше, ніж нам, і ми не маємо права давати слабину».
Марічка каже, що кожного дня всі рідні разом молилися не тільки про повернення Романа, а й просили підказати, що їм робити, просили надіслати людей, які допоможуть звільнити захисника. Додає, що молитва для неї — найсильніша зброя у хвилини розпачу та болю, бо дає силу й поміч.
«Якось у соцмережах я знайшла особисту сторінку одного з представників влади, яким ми надіслали офіційні листи. Знову вагалася, перепитувала в юристки, чи варто йому писати. Врешті таки написала, що шукаю свого коханого в Грозному. Того ж дня повідомлення було переглянуто, а за два дні я отримала відповідь: «С ним всё хорошо», — розповідає жінка.
Каже, що таку фразу може написати будь-яка людина й це може означати: «Відчепись…». Тоді Марічка попросила його про допомогу: про можливість поговорити з Романом або отримати хоча б якусь інформацію про нього.
Минуло ще два дні, й пізно ввечері жінка отримала нове повідомлення з активним посиланням. «Я відразу зателефонувала сестрі, бо не знала, що робити, боялася провокації. Врешті перейшла за посиланням і побачила повідомлення: «У него всё нормально, работаем над обменом», а потім іще й отримала фотографію Романа».
Каже, тоді була в шоці й не могла слова вимовити. Набрала сестру й, голосно ридаючи, повторювала ім’я Романа: «В той момент я вперше побачила його фотокартку після зникнення. Він стояв увесь зарослий, із бородою, але цілий, живий і здоровий! Це було 13 травня, за місяць до звільнення. Ми прожили ці складні сто днів невідомості. Тяжко зараз це згадувати».
Роман до останнього не знав, що його можуть звільнити. Коли один із чеченців із ним фотографувався й казав, що Романа шукають, він навіть не наважився спитати: «Хто шукає?». Більше захисник його не бачив. Але за місяць по тому до камери зайшли інші чеченці, питали його прізвище.
«Десь опівночі видали футболки, чеченську камуфляжну форму та кеди. Сказали, щоб ми з кількома хлопцями о третій годині були одягнені. Куди везуть, ніхто не знав, про обмін — узагалі ні слова. З Грозного до Ростова нас супроводжував чеченець, а там передав росіянам. Далі літаком до Бєлгорода, там в автобусі сиділи десь чотири-п’ять годин. Поки чекали, вперше сказали, що їдемо на обмін. І начебто якщо наші захочуть, то віддадуть нас. На лінії розмежування нас поміняли. Але ми повірили, що то обмін, лише коли побачили військового з нашим прапорцем на формі», — розповідає Роман.
Юристка-правозахисниця Юлія Полєхіна додає, що рідним важливо бути цілеспрямованими й діяти: «Коли стало зрозуміло, що захисник — у чеченців, ми з Марічкою знайшли контакти представника влади і склали листа до нього. Вона ще кілька днів вирішувала, чи варто його відправляти, — чесно казала, що їй лячно. І це зрозуміло, бо справді важливо дотримуватися безпеки й зважувати всі можливі ризики, аби не нашкодити рідному в полоні. Але саме ця історія ще раз доводить, що рідним потрібно діяти. Десь це має спрацювати».
Юристка додає, що ця історія — приклад ефективної командної роботи: «Я щаслива, що Романа врешті обміняли й він повернувся додому. В цьому — величезна заслуга Марічки та рідних, бо завжди під час пошуку ініціаторами подання запитів, звернень та інших пошукових дій є близькі люди полоненого. Правозахисники в більшості випадків надають юридичну допомогу — правильно складають запити й листи, пояснюють, куди варто звернутися, та радять, як діяти в різних випадках. Звісно, це спільна праця, але завжди перші кроки мають робити рідні».
Нині у всіх попереду багато роботи. Роман відновлюється, бо після полону має суттєві проблеми зі здоров’ям. Марічка допомагає українцям, чиї рідні досі залишаються в російському полоні, й адмініструє групу підтримки. Каже, що ці важкі дні пошуку складно згадувати, але родичам важливо триматися, шукати, вірити й не опускати рук: «Я постійно підтримувала зв’язок із Вінницьким координаційним штабом. Мене вже всі там знали, навіть голос упізнавали. «Для вас сьогодні, на жаль, немає гарних новин», — казали після кожного обміну, та щоразу заспокоювали, підтримували, давали поради. Я вибачалася за постійні дзвінки, пояснювала, що не можу інакше. І все ж таки настав день, коли нам зателефонували зі штабу й повідомили таку бажану звістку: «Ваш рідний щойно вийшов із автобусу, він уже вдома». Стільки див відбулося тоді — під час пошуку й під час звільнення! Зараз це важко осягнути. Головне — не втрачати віри!».
