Вчитель відомого Миколи Трубача з любов'ю навчає дітей у ДЦ Корабельного
11-класниця Миколаївської школи №1
Катерина Черемнова
знайомить нас з дивовижною людиною
Мрія, мета, ціль…Чи є необхідними вони для вас? Чи вважаєте ви за потрібне мати їх у власному житті та слідувати до них своїм серцем, бажаннями, словами і, певна річ, ділами?
Для тих, хто поки що думає, і для тих, хто відразу дав відповідь на питання, — для усіх, хто зараз біжить рядками слів, в мене є прохання трішки зупинитись і зосередитись, адже розповідь йтиме про одну прекрасну людину, яка так само, як кожен із нас, колись віднайшла в собі велику любов та мрію. А саме — ви дізнаєтесь, який він, нині керівник індивідуальних та групових занять на духових інструментах у Дитячому центрі позашкільної роботи Корабельного району (а в минулому — диригент цього ж оркестру) — Семен Давидович Денькович.
До речі, одним із його вихованців є відомий естрадний співак, Заслужений артист України –
Микола Трубач (справжнє ім’я — Микола Михайлович Харьковець):
Будучи членом гуртка журналістики Дитячого центру, я вирішила взяти інтерв’ю у Семена Давидовича і дізнатись більше про його життєвий і творчий шляхи.
Інколи, просто проходячи повз кабінет занять духовими інструментами, я спостерігаю дивну атмосферу – усе суворо та відповідально, але так по-домашньому. Зайшовши до кімнати, де проводиться навчання, цього разу я відчула великий дух творчості та затишок. Хочу зазначити, що наш герой дуже сором’язливий, адже спочатку відмовлявся говорити про себе і свої досягнення. Я, в свою чергу, пояснивши шляхетну мету візиту, заспокоїла усі сумніви Семена Давидовича:
— Завжди приємно бачити таку людину, як Ви, але водночас виникає купа питань: звідки Ви родом, як почали займатися музикою і як стали керівником оркестру?
— Я зараз не керівник оркестру, але був ним з 1992 по 2005 роки. Якщо розповідати з початку, то сам я із Києва, батьків не було. Коли служив в армії, познайомився з одним чоловіком (там ми разом грали в оркестрі).
Після служби поїхав до Миколаєва, звідки був родом мій товариш (до речі, сам він залишився у Києві). Переїздивши до нового міста, незабаром пішов працювати на завод, а з часом таки взявся за музику… бо любив її – ту музику. Вступив до культпросвітнього училища, а після нього почав навчання у музикальному училищі на стаціонарі, — розповів Семен Давидович.
— Чудово, а що ж далі?
— Потім я пішов працювати до музичної школи у селі Пересадівка, а там вів гурток духового оркестру, де той самий Микола Трубач і навчався.
— У Вас грандіозний досвід! Тому виникає питання – окрім училищ і роботи, спрямованих у русло музичного мистецтва, Ви ще якось розвивали свій талант, своє захоплення?
— Так, займався самодіяльністю. Наприклад, були виступи у Будинку культури заводу «Океан», я був членом ансамблю. Ви ж розумієте, зараз є дискотеки, а тоді ми проводили вечори духового оркестру – уся площа біля Будинку культури повністю заповнювалась людьми!
— Приємно, що така людина, як Ви – дуже вірна своєму захопленню – працює у Дитячому центрі. Відповідно, хочу запитати, як тут усе починалось для Вас?
— Я прийшов працювати до Дитячого Центру у 1992 році, його якраз побудували. Проводив набір дітей: тоді мало хто грав на інструментах. Далі вже починав працювати індивідуально або по групах, після чого зміг збирати усіх разом. До 2005-го року я був керівником оркестру, потім став керівником індивідуальних та групових занять на духових інструментах.
— Якими Ви володієте інструментами?
— Я вмію грати на всіх духових інструментах.
— Музичне мистецтво – прекрасне захоплення, що розвиває нас усебічно. Для дітей – це, певна річ, релаксація після тяжкого шкільного дня. Як, на Вашу думку, можна зацікавити учнів?
— Просто для кожної дитина треба знайти особливий підхід, що я і роблю. Також тримаю зв’язок із батьками дітей.
— Усім подобається музичне навчання?
— Так, дітям подобається, інакше б вони не відвідували заняття! Із моїх учнів багато хто вступив до музичних училищ або займається в консерваторії.
…Тоді час інший був. Зараз у молоді багато інших справ і захоплень (комп’ютери різні, наприклад), раніше було інакше – інструментів на усіх не вистачало! Заняття мої учні не пропускали.
— Дуже цікаво! До речі, говорячи про сьогодення – я знаю, що зараз керівником оркестру є Роман Вікторович Мордовцев, і що на початку цього року відповідний колектив підтвердив звання «Зразкового». Тож оркестр у надійних руках?
— Так! Ми разом із ним готувались до заходу, який мав підтвердити це звання: працювали, складали програму. Лунала у нас і класична, і народна музика – різні твори. Особисто я підготував ансамблі трубачів і сопілкарів.
— Це можна назвати ідеальною співпрацею, підтвердження тому – сам результат! А зараз я хотіла б повернутись до Миколи Трубача і дізнатись дещо більше.
— Як я вже казав, Микола Трубач навчався у мене, коли я працював у селі Пересадівка, а після — вступив до музичного училища в Миколаєві на відділ духових інструментів по класу труби (відразу на другий курс). У нього була досить таки хороша і ґрунтовна підготовка, як для такого кроку. Після року навчання він пішов до армії, де займався у естрадно-духовому оркестрі прикордонних військ, а потім, по закінченню, — знов повернувся до музичного училища. Зараз у Москві працює як музикант-фахівець, співак і композитор.
— Цікаво, а яким учнем був Микола Трубач, старанним чи ні? Чи виникали якісь казуси, кумедні ситуації під час навчання?
— Все було, це ж вік такий… Маленький він ще був! Микола займався у мене на трубі, паралельно вивчав гітару; і так другий раз і сховається десь, а то муштук випере… таке було. Ну а коли він вже в останньому класі навчався, то взявся за розум.
— А чи подобається Вам творчість Миколи Трубача? Яку характеристику Ви дали б йому?
— Звичайно, добру характеристику! Якщо вже він у Москві – значить усе чудово! Мені подобається його творчість.
Микола Трубач на своїх концертах у різні часи
— Після навчання та випуску Миколи Трубача Ви ще тримали з ним певний зв’язок? Можливо, тримаєте і зараз?
— Раніше зв’язок був, а зараз – немає, лише з його братом спілкуюсь. Він працює головним лікарем у Воскресенську.
— То він уже, у свою чергу, і розповідає про брата Миколу?
— Так-так…
— У Вас незабаром заняття, не буду вас більше затримувати. Лише останнє питання: що Ви хочете побажати людям, які прагнуть досягнути своєї мрії? Можливо, у вас є певне кредо? Що вважаєте найголовнішим, чого треба дотримуватись?
— Побажання вихованцям?
— Усім! Це побажання усім, адже нас читає дуже багато завсідників сайту! Ви полюбили музику — ви досягли мети – це ваша улюблена справа!
— Я побажаю, щоб кожна людина займалась тим, що їй подобається. Хтось працює на заводі, у когось своя творчість – нехай для кожного буде гідний достаток… І це найголовніше. Також варто не забувати, що завжди треба вчитися, виховуватись і розвиватися!
Ось так і закінчилось наше інтрев’ю. Чесно кажучи, мені здалось, що я змогла додати радощів і дещо нових фарб до настрою цієї чудової людини. Було приємно бачити таку щиру, яскраву й водночас сором’язливу та стриману посмішку. Герой моєї розповіді сам почав займатись музикою, визначив свій шлях, віднайшов свою мрію і дарує це новому поколінню…
Отже, подякувавши, я вийшла, відразу почувши за дверима прекрасну мелодію, яку грав Семен Давидович. Лише секунда часу – а він знову до музики! Ось так людина вміє любити – раз і назавжди.
Запитувала Катерина Черемнова,
член гуртка «Ти – журналіст»
ДЦ позашкільної роботи Корабельного району