"Пора робити висновки" - Олександр Янцен про "незалежність у рабських умовах"

Святкуючи День незалежності країни, чи можемо ми з гордо піднесеною головою проголосити, що ми незалежні?

З роздумами на цю тему до миколаївців звертається голова Корабельної організації
«Народного Руху України» Олександр Янцен:

«Шановна громадо!

16 липня 1991 року було вперше відзначено День Незалежності України, в пам’ять про те, що за рік до цієї дати Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.

Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України», в якій було зазначено, на мій погляд, важливу думку: 

«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності,
підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України…»

З нагоди святкування Дня Незалежності виникло бажання поміркувати на цю тему. Кожен рік у цей день нам розповідають, як ми пишаємось цією незалежністю, як вона впливає на наше з вами сьогодення, і таке інше. А як же воно є в реаліях сьогодення? Можемо ми з гордо піднесеною головою проголосити, що ми незалежні?

Весь період так званої незалежності — це період підміни понять, за якими прихована ординська агресія. Лише на початку 90-х народ України вирішив вилізти з комуністичного ярма, як ті ж комуністи, перефарбувавшись у демократів, почали грабіж держави й українського народу, якого країна не зазнавала від жодних окупантів.

Більш того, народ України цією окупаційною ордою був неодноразово ошуканий та принижений. Занепад економіки, доведення до банкрутства підприємств з подальшим розпродажем їх «з молотка», знищення науки, медицини, нівелювання освіти – це неповний перелік дій «незалежної влади». Скажіть, будь ласка, якій з окупантів, яких зазнала Україна, поводився так зухвало до українського народу?

Скрутне положення примусило українців сховати подалі дипломи про освіту і шукати поліпшення долі на ринках. Ті, хто залишився на робочих місцях, перетворилися з робітників на рабів. «Законотворці» з кожним днем пристосовували Закони України до потреб олігархів, в той час як соціальні норми почали носити декларативний характер.

З приходом до влади Кучми, змінивши малинові жакети на дешеві краватки, вперше до влади почали дертись колишні, а з часом і не колишні кримінальні авторитети. Поступово комуністичних бонз було відсунене від ключових позицій, і кримінал почав легалізувати награбоване, перетворюючись в олігархів.

Згодом державу було розділено на два табори – помаранчевий та блакитний. Блакитний табір втілював бандитів та олігархів, в той час як помаранчевий декларував: «Бандитам тюрми!»

Ніхто з тих, що відстоювали право народу чесно обирати керівників держави на Майдані, й думки не мав, що ті «борці з бандитизмом» самі побіжать домовлятися з бандитами. Ніхто й не гадав, що обраний народом президент Ющенко перетвориться на потвору, яка зрадить гасла помаранчевого майдану і, більш того, почне діяти всупереч декларованим цілям.

Апофеозом ганьби мрії про незалежність народу України був прихід до влади кримінально-олігархічного угрупування на чолі з Януковичем – в країні почав панувати кримінальний світ. Голови деяких обласних адміністрацій відверто оголошують себе «Смотрящімі» від Президента. Членами Партії Регіонів, явними чи таємними, становляться учасники злочинних угрупувань. Партія Регіонів бере у свої злочинні руки усі важелі влади, і країна розкрадається і знищується з небаченим до сьогодення цинічним ставленням.

Все в цій країні продається – заводи, землі, посади, свобода і навіть життя. Теоретики вільної економіки навіть гадки не мали, як далеко може зайти кримінальне угрупування, очолюючи державу в свободі «економічної», а по суті, загарбницької думки.

Можу припустити, що в Італії, колисці мафіозних кланів, не зустрінеш кримінального авторитета в кабінетах влади, а при вирішенні будь-яких питань тебе не направлять до бандитів для урегулювання фінансового питання. Так навряд чи побачиш чиновників на автомобілях вартістю в 20-річну їх зарплатню.

Аби тільки чиновники. Любий посадовець, який, більш-менш, чи то має вплив на якісь рішення, чи має зірочку на погонах, вважає, що авто ціною менш 50 тисяч доларів не личить його погонам.

А що ж роблять люди в таких обставинах? Та нічого! Скаржаться друг другу на кухні на своє життя, проклинаючи можновладців та керманичів.
Народ зневірився. А кому ж можна довіряти, коли вже ні для кого не велика таємниця, що так звані «апазіціонери» — таке ж збіговисько бандюганів та розкрадачів державного майна. Хіба таємниця, що деякі «діячі» приїздять вибивати гроші, хизуючись, що вони є членами «УДАРу»? Чи хтось не знає, що миколаївські «фронтзмінівці» в дуже тісних стосунках з деякими авторитетами? Мабуть вони вважають, що ніхто не цікавиться діями цих «апазіціонерів», і не розуміє, що вони так само дерибанили муніципальне майно та землю.

Всі ці «папереднікі» та «покращенці» зґвалтували саму ідею місцевого самоврядування, перетворивши її на містечкове самоуправство. Тому мільйони гривень перетікають з одних кишень до інших. Кошти виділяються суто під проекти, з яких можна одержати хабар, чи то відкат.

Так навіщо розігрувати якусь метушню навколо передвиборчої боротьби, якщо всі знають, яким буде результат – хто би не переміг, перемагає жадоба до грошей та продажність політикума. Більш того, кулуарні стосунки між провладними і опозиційними партіями під час минулих виборів дуже яскраво проілюстрували, що це не боротьба, а гра в піддавки. Тому наші громадяни і обрали позицію споживачів, бо невіра сягнула таких масштабів, що обернулася у стійку віру в те, що з усіх боків до влади рвуться загарбники.

Ці загарбники перевершили усі навали до сьогодення. Німці, татари, шведи, литовці, росіяни, поляки відрізняються від нинішніх окупантів тим, що вони прийшли з чужої землі, а не виховані на рідній землі. Той народ, який породив цих шахраїв, за рахунок якого з’явилася можливість одержати якісь посади та крісла, потерпає в рабських умовах.

Ті темпи, з якими знищується економіка, екологія, людські ресурси, забруднюються моря та річки, знищуються ліси та зелені насадження, дають право констатувати, що в нашу країну прийшли не просто окупанти — в нашу країну прийшла саранча, яку вже пора витравлювати без страху та каяття.

Народ України повинен зупинитися на деякий час, озирнутися навколо та побачити розкритими очима, в яку державу ми перетворилися. Пора робити висновки. Держава, в якої усі будуть красти, перетвориться на смітник.

В Україні є рушійна сила, яка на початку 90-х змусила керманичів нашої держави прислухатися до волі народу. Ця сила змусить нинішню владу виконати цю волю, і наша країна знайде омріяну незалежність та самостійність. «Народний Рух України» стояв у колиски самостійності, та пройшовши весь шлях, від народження до сьогодення, згуртує довкола себе громаду України і увійде з нею в незалежне майбутнє«, — впевнений Олександр Янцен.