История

Вирвані з коренем. Переселенців до Вітовського району перевозили у вагонах для худоби

Перше післявоєнне десятиліття було найважчим для нашого району.

Цей материал також доступний

Після завершення німецько-радянської війни сільське господарство Жовтневого (нині Вітовського) району лежало у руїнах. До того ж у 1945 році з колгоспних та радгоспних комор радянська влада вигребла усе збіжжя. Демографічні втрати населення в роки війни створили напруження з трудовими ресурсами в районі.

У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувались корови, хоча продуктивність праці при цьому падала на 25-40%. У 1946 році почався голод, який радянські історики обґрунтовували посухою. У Жовтневому районі критичне становище склалось у тваринницькій галузі. Спостерігався масовий — до 25% — падіж коней. Для недопущення цього, влада дозволила масовий забій худоби.

У Державному архіві Миколаївської області зберігається підшивка газети Жовтневого району “За стаханівський рух” за 1947 рік. Газетні шпальти рясніли заголовками: “Не доглядають посіви бавонику”,”План контрактації телят не виконали”, “Затягнули виконання плану м’ясопоставок”,”Не забезпечили харчування”, “Негайно виправити недоліки”, “Хто винен” тощо. Районка публікувала таблиці невиконання планів, згідно яких більшість радгоспів та колгоспів не виконували їх навіть на чверть.

Ситуація на селі була катастрофічною. Села були знелюднені внаслідок Голодомору та війни, до того ж голод 1946 року остаточно підірвав демографічну ситуацію на селі. Люди пухли від голоду, щоб не вмерти з голоду ловили ховрахів, вживали в їжу собак, котів, щурів, їли лободу, тощо. До того ж, попри важке становище забезпечення продовольством, присадибні господарства селян були обкладені податком на дерева, вулики, кролі, тощо.

Усвідомлення катастрофічного стану у південних областях України спонукало партійне керівництво УРСР ухвалити рішення про переселення сільського населення із заходу України до південних областей.

Перша хвиля переселення була млявою і кількісно не задовольняла потреб у робочих руках. У західних областях до 1947 року тривали активні бойові дії проти УПА, часто місцеве населення потерпало від каральних акцій МГБ. Частина селян не проти була переселитися на південь, це був варіант перечекати не спокійні часи.

До західних областей влада масово направляла вербувальників, котрі їздили селами та агітували селян переїздити на постійне місце проживання до південних областей. Людям обіцяли нормальні умови проживання у радгоспах, гідну оплату праці, українські школи для дітей. Наймасовішою була хвиля переселення 1951 року.

До сіл Жовтневого району приїздили люди з Тернопільщини, Рівненщини, Львівщини, Волині, Закарпаття. Переселенців доправляли переважно у ті села району показники виконання планів якими були найгіршими. Слід нагадати, що внаслідок переселення, низку сіл було відбудовано наново.

Наприклад колишні хутори Червоне, ім.Воровського забудовувалися новими вулицями і стали селами. Села Мішково-Погорілове, Пересадівка, Воскресенське, Калинівка, Балабанівка, Галицинівка, Миколаївське, Жовтневе та багато інших сіл району поповнилися працівниками із західних областей України.

Переселенці працювали там де була гостра потреба у робочих руках: на будовах тваринницьких ферм, збиранні бавовни, посадках лісосмуг, тощо. Але не лише із західних областей України переселяли людей до Жовтневого району але також із Польщі.

15 лютого 1951 року в Москві був підписаний договір між СРСР і Польщею про обмін територіями. СРСР передавав Польщі 480 квадратних кілометрів своєї території, а отримував такий же шмат території в іншому місці. Нижньо-Устріцький район Дрогобицької області було передано до складу Польщі а населення переселене до Одеської та Миколаївської областей, у тому числі до Жовтневого району у село Михайло-Ларине.

Людей перевозили у вагонах для худоби, часто разом із худобою, бо селяни забирали із собою корів.
Наприклад відстань із Тернопільщини, котру нині потяг долає за ніч, в той час доводилося їхати майже два тижні з частими зупинками для годівлі та доїння худоби. Старожилка села Капустиного Марія Власюк згадує:

“Ми виїхали від станції Озерна на Тернопільщині у кінці березня, а приїхали на станцію Грейгове 12 квітня”.

Переселення було організоване таким чином, щоб використати новоприбулих людей на посівній кампанії. Коли люди приїхали на нове місце, то виявилося, що обіцяних будинків, які ніби- то чекали на переселенців ще не існує, їх ще мали збудувати. Житлом забезпечили лише кожну четверту сім’ю, переважно у будинках барачного типу, які називали корпусами. Будувати житло доводилося самим переселенцям, часто будматеріали які виділяли на новому місці були вкрай низької якості. Переселення до Жовтневого району тривало впродовж 1948 — 1953 рр.

Так, наприклад, у 1953 році із Львівської, Рівненської, Тернопільської областей до села Пересадівки переселено 75 родин. Наприкінці 1955 р, до села із Житомирської області переселено ще 36 родин.
Дуже важко відбувалося пристосування людей до південного клімату. Старожили села Степового згадують епізоди випасання худобу в степу: “Ми виливали на себе по відру води і мокрими гнали худобу, щоб витримати спеку”. З плином часу життя поступово налагоджувалося, люди облаштовували свій побут, заводили присадибні господарства.

За даними оприлюдненими у 2011 році обласним статистичним управлінням Миколаївської області, до сіл Миколаївщини із західних областей було переселено близько 420 тисяч осіб. Після смерті Сталіна у 1953 році люди поступово почали повертатися до попередніх місць проживання. До кінця 50 тих років майже половина переселенців із західних областей виїхали, однак більша половина людей залишилася на Миколаївщині. Коли говорити про переселенців із Польщі, то їм вертатися було нікуди. По суті ці люди були вирвані з коренем із рідних місць. Суттєве збільшення чисельності мешканців Жовтневого району району за рахунок переселенців у 50 тих роках, дало поштовх до розвитку соціально- побутового сектору на селі, будувалися школи, лікарні, клуби та об’єкти сільської інфраструктури. Однак, коли говоримо про переселенців, не слід обмежуватися лише періодом 50 тих років. За довідкою Миколаївського облвиконкому, протягом 1961-1981 років за рахунок переселенців населення Жовтневщини оновилось на 50%. Виросли майже нові села — Зелений Гай, Партизанське, Квітневе, Новоселівка, Воровське (Степове), Червоне, Новоруське, Зоря.

Зараз у Вітовському районі проживає чотири покоління вихідців із заходу нашої країни. Великою мірою завдяки саме цим людям відбудовувалося сільське господарство нашого району, закладалася матеріально- технічна база розвитку відроджених у повоєнні роки господарств.

Віктор Мних (За матеріалом уміщеним
в газеті «Вітовські Вісті»).

Читайте новини першими

Связанные статьи

6 комментариев

  1. Полностью согласен с авторами, наша семья всё это пережила. Мой отец с 1949 по 1953 годы был директором совхоза имени Коларова, а с 1953 по 1955 годы - председателем Октябрьского райисполкома. Мама работала фельдшером в совхозе, а затем на строящемся заводе "Океан".

  2. История причудливо меняется, в 1948 году в вагонах для скота везли людей в Витовский район, они строили и создавали, а в современное время везли скот из Западенщины в вагонах для людей, они, этот свидомый скот, все разрушали и продавали и продают и рушат, отдают в концессию, запрещают языки, строят колонию национал социалистов как завещал Бандера....

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Back to top button