Колообіг першокласників у Рідній школі або Свято тих, хто вперше примружився від світла знань

Аж прикро: роби на голові «Мівіну» чи зализуй волосся, взувай підбори чи будь звичайною смертною на низькому ходу, вбирайся ошатно чи приходь в тому, що перше із шафи випало…На тебе, типового одинадцятикласника, все одно ніхто не зверне уваги.

Адже Перше вересня – то свято не вже майже тіточок і дядечок, а розгублених першокласників, що під прицілом фотокамер почувають себе мало не голлівудськими зірками! Цікаво, а самі вони усвідомлюють, що прийшли не позувати для сімейного фотоальбому й не ховатися за айстрами, а для того, щоб із тьмяних маленьких зірочок чарівним чином засяяти новою галактикою справжніх ольжичевців?

Саме на святковій лінійці в Рідній Першій школі розумієш, що мало чим відрізняєшся від недосвідченого першачка: хоч він тільки готується «засвітитись» на шкільній дошці пошани, а ти вже, так би мовити, бувалий дегустатор шкільного життя, який готується до «зорепаду» (чи не найголовнішому у твоєму житті!), боїтесь ви однаково і боїтесь змін. Хоча й без «повчання дітям» не обійшлось: ми, одинадцятикласники, годували малих не тільки солодощами, але й своїми настановами й традиційно заводили до школи.

Щоправда, батьки першокласників поглядали на нас підозріло: не одна я помітила, як турботливий татко погладжував сина по голівці, а не звикла до такої самостійності свого чада матуся вручала йому ще й булочку в «добру путь», наче на першому уроці з назвою «Я-українець» його голодом збираються морити. Але ж, як-не-як, батьки справились із неминучим хвилюванням і передали із рук в руки найцінніше. І ось ми вже відчуваємо пухкість долоньок і биття серденька тридцять перших по рахунку першокласників. Союз ювілейних випускників та учорашніх дошкільнят скропив святою водою отець Василь, настоятель Храму Святого Духа, який чатував нас при вході в школу й тим самим наче допомагав протверезіти після спекотного літа.

Гаразд, перемотаємо плівку…Білі банти й крихітні краватки тільки переміщуються по шкільному подвір’ю, розташовуючись у вигляді літери «П». Звичайно, їх незвиклі ніжки не в змозі протоптати широку шкільну стежку без допомоги своїх перших учительок: двері в Країну знань для «ашників» гостинно відкрила вчителька початкових класів Ольга Вікторівна Радул, а їх паралель всадила за парти Тетяна Станіславівна Собченко. Припасла «Букварика» для своїх вихованців і Валентина Броніславівна Олійник. А ще школярі Рідної школи не забарилися привітати з дебютом молоду й симпатичну вчительку Юлію Вікторівну Ротар, яка серйозно налаштована посіяти в серцях свого «1-Г» класу «розумне, добре й вічне» й зібрати хоч перший, але багатий урожай дитячих талантів. Недарма ж наставниці благословляли свою малечу, «щоб зростали в школі не пустоцвітом, а сповнені зернами знань». Відчувалось, що не тараторять завчений сценарій, а говорять щиро, вкладають особливий, неповторний сенс у кожне слово. А як іще пояснити те, що їх навдивовижу хотілось слухати, а не позіхати?

Не з чуток знають, що увага – найкраща похвала для оратора й батьки тих, хто вперше примружився від світла знань: куди ж без короваїв та напутніх слів? Хоча й ловлю себе на думці, що із першого в своєму житті Дзвоника не пам’ятаю ні благословення ні тих, ні других, але твердо переконана, що при останньому дзенькоті його Високості подібні побажання вже точно закарбуються в моїй пам’яті.

Навряд чи й забуду той момент, коли наше шкільне подвір’я зацвіло не тільки вісниками весни, але й вісниками війни, себто кольором форми солдатів 79 аеромобільної бригади: переможці міської програми «Городянин року» не забарились відвідати Рідну школу й у перший день осені. До нас також завітали: солдат 19-го окремого полку Ксенія Ігорівна Булат як представниця жінок, які ладні скоріше не зліпити кулю із повидла, а перетворити на нього цей ворожий снаряд ; та мужні чоловіки із 204 бригади тактичної авіації – майор Андрій Віталійович Люсіо, старшина Михайло Олександрович Брухлей, сержант Антон Миколайович Петришин.

За традицією, Рідна школа обмінялась із військовослужбовцями подарунками: вони отримали капсулу миру, заповнену папірцями із побажаннями від педагогічного колективу, натомість нашому директору Миколі Георгійовичу Матіюку найбажаніші гості просто на урочистій лінійці одягли на голову військового кашкета. Не залишились у святковий день без подарунків і діти-біженці з Донбасу, які в силу обставин навчаються тепер у нашій школі.

Але ж нам, одинадцятикласникам, вже не можна зітхнути із полегшенням: гордо, витягнувшись по струночці, носимо прапори України й школи; покладаємо квіти до пантеону Ольжича, до пам’ятника воїнам — визволителям Корабельного району, і, так вже й бути, все-таки привертаємо увагу молодших школярів. Хоч і не усвідомлюємо це на повну: здавалось би, не так давно твоя однокласниця калатала у Перший дзвоник, сидячи на плечі у такого дорослого хлопця, а тут вже твій «однокашник» несе на плечі таку ж маленьку першокласницю…І не встигну озирнутись, як «найкращих дітей України» у Рідній Першій школі стане на один випуск більше.

Вікторія Кудряшова, учениця 11-го класу
МЗОШ № 1 імені Олега Ольжича