Нагорода 5-класнику – тренування з паралімпійцями

Учень школи №54 (5-а клас) Денис Свердзоленко охоче ділиться своїми враженнями від одного ранку, поведеного з паралімпийцями:

«Коли керівник гуртка «Юний кореспондент» сказала, який на мене чекає передноворічний сюрприз за активну участь у роботі навчальних пресконференцій, то моїй радості не було меж, адже тренуватися разом з паралімпійцями не кожному вдається. А я вже знав їх і навіть розмовляв з ними під час пресконференції «Участь спортсменів Миколаєва у паралімпіаді «Лондон -2012».

Хлопці – веселі, дотепні, розумні. Тоді кожен з них мені чисто по-чоловічому потис руку. Тож, ясно, що чекав я 26 грудня з великим нетерпінням. Мене не відлякало навіть те, що до спортивної зали потрібно було прийти о пів на сьому. Саме в такий час паралімпійці розпочинають тренування, добираючись з різних кінців міста (навіть області) до спортивного комплексу «Водолій».

26 грудня я разом з татком, котрий якраз зібрався на роботу, прийшов до «Водолію». Тренер Микола Семенович Ільїн зустрів мене та провів до тренажерної зали, щоб показати, з чого починається тренування. Саме тут бере початок шлях спортсменів на різні змагання, зокрема, до Лондона.

Уявіть собі, я тренувався разом з нагородженими спортсменами. Фантастика! Від емоцій мене розпирало, і я підійшов до тренера з проханням, щоб він дозволив мені прочитати їм вірша, що ми написали про них разом з мамою. Микола Семенович дозволив, і я з задоволенням прочитав їм посвяту:

Нагородую мені були щирі оплески та щирокі посмішки спортсменів. Більше того, тренер залишив вірш собі на спомин.

Тренування розпочалося з такої вправи: ми кидали один одному м’яча вагою біля 2 кг.

Хто губив м’яча — то мав віджатися від підлоги10 разів. Я відзначив, як спортсмени серйозно відносились до виконання вправи. Потім на тренажерах ми качали різні групи м’язів.

Підготовчий етап зайняв біля години перед основною частиною тренування, коли присутні разом пішли до бассейну. Там я продовжував спостерігати за їх виснажливою працею. Спочатку всі розім’ялись — пропливли басейн від краю до краю по 4 рази кожен. Попробував і я — важко, але все ж здолав: не червоніти ж перед спортсменами. Потім вони плавали на швидкість і займалися по своїй спеціальній програмі. Тепер я розумію, який зміст вкладено у фразу «працювати по-дорослому».

Під час зустрічі з паралімпійцями зрозумів, яка це тяжка праця – тренування — для людей з фізичними вадами, та переконався у їх залізному характері і великій силі волі.

{gallery}2013/01/04/1{/gallery}

Мені приємно було бачити, з якою теплотою реагували спортсмени на мою присутність. Я ж намагався працювати, як вони, і не заважати їм. І знову на своїй руці відчув їх сильний потиск. На прощання тренер побажав мені бути дуже сильним, спритним та працьовитим.

Додому повертався стомленим, але з глибоким переконанням, що у цих чоловіків є чому навчитися».

До речі: Автор цієї замітки Дениско Свердзоленко, учень 5-а класу ЗОШ №54, на дивовижу кмітливий хлопчик. Щоразу на заняттях гуртка журналістики, що розпочав свою роботу у вересні минулого року, я відкриваю його знову і знову. Як тепер кажуть, він завжди в темі.

Але чи не найбільше здивування і водночас задоволення отримую, коли Дениско підіймається на наших навчальних пресконференціях, щоб адресувати своє запитання респондентові. З проведених чотирьох — він ні разу не мовчав. І якщо на першій пресконференції «Участь спортсменів Миколаєва у паралімпіді Лондон-2012» хлопчина, буквально зрозумівши керівника гуртка, ставив одне й теж запитання кожному паралімпійцеві, то вже на другій – «Музика – це вічність», усвідомивши основний принцип пресконференції, вже мав кілька різних запитань по суті.

«Журналістика – це цікаво» — назва третьої пресконференції. Під час її проведення Дениско так «вгризався» в тему, що професійні журналісти газети «Вісник Жовтневщини» прогнозували йому редакторське майбутнє. А на четвертій – з циклу «Не тільки зірки варті нашої уваги» — сипав такими запитаннями, що медичні працівники (а саме медики – батьки гуртківців — були запрошені до майбутніх журналістів) відповідали дитині, використовуючи свої глибокі професійні знання.

То як не дивуватись та не радіти за таку дитину, котра десь на рівні підсвідомості розуміє, що головна професійна особливість журналіста — думати. Я впевнена, слідом за «думати», прийде «писати», «аналізувати». Хоча вже й тепер Дениско має творчий доробок. Але то спільна заслуга його та мами, яка знає, що і як сказати синові, аби той разом з нею захотів передати читачеві цікаву інформацію. Дякую, Олено Миколаївно, за те, що ви так серйозно відноситесь до можливо прохідного захоплення сина. У цьому, з моєї точки зору, запорука його працелюбності. То ж, як такого хлопчика не відзначити? Як кажуть, Бог велів.

При нагоді дякую тренеру паралімпійців Миколі Семеновичу Ільїну (Заслужений тренер України, Майстер спорту, педагог з великої літери). Він разом зі своєю дружиною Тетяною Анатоліївною (тренер вищої категорії) веде за руку своїх підопічних, при цьому його щирості вистачає й на моїх.