В обпалені війною села Галицинівської громади повертається життя

Галицинівська громада, що на Миколаївщині, дуже постраждала від російських обстрілів, та її жителі відновлюють оселі, розміновують і обробляють поля.

Окупувавши Херсонщину, російські загарбники намагалися просунутися вглиб Миколаївської області, але зустріли великий опір ЗСУ й тероборони. Кореспонденти Укрінформу завітали до громади аби поспілкуватися з місцевими мешканцями та дізнатися про відновлення сел.

На околицях тутешніх населених пунктів точилися важкі бої, росіяни гатили по них з усіх видів зброї. Більшість місцевих жителів змушена була покинути свої домівки. Села стояли порожніми, але нині відновлюються.

Місцева мешканка згадує, як одного разу потрапила під обстріл касетними боєприпасами:

“Кинула моторолер на дорозі, а сама сховалася за стовбуром дерева. Поруч лунали вибухи. Коли трохи стихло, рушила далі. Аж тут неподалік розірвався снаряд 152-го калібру. Перед очима – лише стовп вогню і диму. Як доїхала до сина, не пам’ятаю. Мені стало зовсім зле, він відвіз мене до лікарні в Кропивницькому”.

Пані Ольга розповідає, що на її подвір’ї було п’ять прильотів, будинок та господарські споруди зазнали значних пошкоджень. Але хату вже відремонтували – допомогли місцева влада та волонтери.

Голова Галицинівської громади Іван Назар каже, що не любить згадувати минулорічні події, коли з березня до листопада по шести тутешніх селах ворог вів щільний вогонь.

“Хто сам все це пережив, той знає. А всім іншим то навряд чи буде зрозуміло. Може, після війни ми будемо писати історію, а тепер треба працювати, наближати перемогу”, – зауважує очільник.

За його словами, наразі до громади з евакуації повернулися дві третини мешканців: якщо до війни тут проживало 9100 осіб, то тепер налічується 6300. У населених пунктах громади триває активне відновлення: допомагає держава, обласна військова адміністрація, благодійні організації, міжнародні партнери і просто небайдужі. Людям, у яких постраждали оселі, видають будматеріали. Хтось ремонтує сам, комусь допомагають.

Іван Васильович не без гордості стверджує, що всі його заступники, старости сіл, частина депутатів залишаються на місці і працюють. Коли були постійні обстріли, жили переважно в підвалах, але розвозили хліб, гуманітарну допомогу, розвантажували машини, розв’язували нагальні питання. Йому самому також довелося переховуватися, щоб не потрапити в полон, бо ДРГ росіян на той час полювали за головами громад.

“Майже щоночі доводилося міняти місце дислокації, але вранці я був на роботі. Із старостами завели таку практику: намагалися частіше з’являтися у центрі сіл, біля магазинів. Щоб люди бачили: влада – на місці, адже багатьом це вселяло надію”, – пригадує голова.

Він бідкається, що у селах – мало чоловіків працездатного віку: трактористів, комбайнерів, водіїв. Хтось виїхав, когось мобілізували, є поранені та загиблі.

Після Галицинівки журналісти вирушили по бетоній дорозі до Прибузького та Українки. Першим, з ким зустрілись кореспонденити, це із старостою Прибузького та Степової Долини Сергієм Алдабаєвим.

“Цю дорогу нам зробили перед самою війною, ще й закінчити не встигли. Ось шви не дороблені. Але то дрібниці, адже вона дуже постраждала від пересування важкої техніки та обстрілів. Це – сліди прильотів”, – показує Сергій Андрійович.

За його словами, 10% будівель у Прибузькому зруйновані вщент, їх неможливо відновити, ще понад 80% – пошкоджені.

“Біля нашого села ворожі війська з’явилися ближче до середини березня минулого року. Їхні колони рухалися зрошувальними каналами, мабуть, їм так легше було орієнтуватися. Ми організували цілодобове чергування, повідомляли нашим військовим про пересування техніки росіян, по якій потім працювала наша артилерія. Вони змушені були відійти, але почали бомбити села. Один із найсильніших обстрілів був 13 березня. Тоді розбили газорозподільний пункт та електропідстанцію, що забезпечувала електрикою три села. Ще було холодно, а ми залишилися без газу та світла. Почалися пожежі, гасили їх, як могли. Люди сиділи в підвалах. Бомби і снаряди вибухали постійно, земля гуділа. Двоє людей тієї ночі загинули – їх завалило у льосі. Наступного дня почалася евакуація. Хтось виїздив своїм транспортом, у кого не було, – організовували через сільську раду”, – зазначає співрозмовник.

У якийсь момент у Прибузькому проживало лише 24 особи. Їх не кинули напризволяще: привозили воду, хліб, інші продукти.

Понад пів року лінія фронту проходила за кілька кілометрів від села. Та у листопаді минулого року ЗСУ відкинули ворога за Дніпро. Після цього у Прибузьке почали повертатися люди.

“Ми самі обстежували територію, коли виявляли вибухонебезпечні предмети, викликали саперів. У село повернули воду, електрику, газ. Сьогодні тут мешкає 820 осіб, до повномасштабного вторгнення було 1500. За допомогою благодійників відкрили мобільну медичну амбулаторію, оскільки стаціонарне приміщення розбомбили. Працює сімейний лікар, фельдшер, є процедурний кабінет”, – каже староста.

Через дорогу від амбулаторії – школа. До війни тут навчалися 150 дітей, ще 50 відвідували садочок, що у цьому ж приміщенні. Нині воно дуже пошкоджене обстрілами.

Сліди війни тут – скрізь. Водночас видно, що тривають відновлювальні роботи. Майже на кожен постраждалий двір видали по 80 листів шиферу та інші будівельні матеріали. Але не всі можуть самотужки робити ремонти, бо в селі чимало людей похилого віку, жінок. Тож допомагають волонтери. Вони безоплатно ремонтують дахи, вставляють вікна, двері.

Біля одного з обійсть у селі журналісти побачили припаркований невеличкий червоний тракторець. Кличемо господаря. Леонід Ніколайчук до війни працював на місцевій сонячній електростанції, яку розбили в перші тижні. У найважчі місяці, коли в селі було дуже небезпечно, він цим тракторцем розвозив односельцям воду.

“Попросив кубову бочку і причеп на підприємстві, де я працював. У селі було декілька свердловин, тож почав возити воду односельцям. Допомагали одне одному, як могли”, – згадує чоловік.

Його хата теж постраждала від обстрілів: повилітали вікна, двері, розбито дах. Коли ми приїхали, чоловік саме лагодив оселю.

У Прибузькому кореспонденти зустріли 67-річну Ганну Пліщинську. Жінка стала стала місцевою знаменитістю завдяки її світлинам у ЗМІ з міношукачем. Вона живе у сусідньому невеличкому (на 40 дворів), майже вщент зруйнованому, селі Степова Долина. До повномасштабної війни у ньому проживали 80 людей, але у розпал бойових дій не залишилося жодної живої душі. Тепер туди вже повернулися 13 мешканців, серед них – і пані Ганна. Її діти, будинок яких теж розбомбили загарбники, придбали металошукач. Тож після повернення у травні цього року жінка ним «озброїлася» і взялася обстежувати город і поле, де посадила картоплю та інші овочі, випасала свою корову.

“Я вже 48 років живу в цьому селі. Сама родом з Франківщини. Працювала дояркою, роботи не боюсь. Коли почалася війна, найперше перегнала корову подалі – в Балабанівку. А коли і там стало гаряче, найняла транспорт, заплатила 10 тисяч гривень та перевезла її до сестри на Черкащину. Дорога назад обійшлася у стільки ж. Застала заросле бур’янами обійстя і розбиту хату. Не було даху, вікон та дверей, стеля впала. Навкруги могли бути міни, тож я брала металошукач і ходила дивилася, щоб можна було пасти корову”, – ділиться спогадами пані Ганна.

Вона каже, що її хату відремонтували завдяки волонтерам та увазі преси. Жінка вже навіть встигла побілити і прибрати. А корова, яка з нею подорожувала, привела телятко. А ще пані Ганна завела гусей, качок і порося.

Наступна зупинка – село Українка. До неї по дорозі від центральної садиби громади – майже 30 кілометрів, з околиць видно сусідню Херсонщину. Щоб скоротити шлях, їдемо польовими дорогами. Посеред випалених лісосмуг, понівечених полів ми побачили зграйку фазанів.

У розпал бойових дій в Українці залишалося всього семеро мешканців.

Хоча до війни проживало 1200 осіб, із них 240 дітей. Тепер сюди повернулося 560 мешканців, серед яких 118 дітлахів.

Староста Наталія Лесів розповідає, що коли почалося повномасштабне вторгнення, по їхньому селу проходила лінія оборони. В Українці майже немає вцілілих будівель. Повністю зруйновані 60 будинків, усі інші – з різними пошкодженнями. Із десяти магазинів, які були до війни, нині залишилося два, кілька прильотів було по Будинку культури, школі, інших соцзакладах. Сама пані Наталія 50 діб прожила з родиною у підвалі.

Жінка розповідає, що для мешканців, які тут постійно перебували, вони по кілька разів на тиждень доставляли продукти та воду. Їй допомагав водій Андрій, майстерність керування автомобілем якого дуже виручала, коли потрапляли під обстріл. У квітні жінка виїхала разом зі своєю літньою свекрухою. Але вже за кілька тижнів повернулася, щоб далі працювати.

“Село відновили вже десь відсотків на 30. Це здебільшого будинки, які мають невеликий або середній ступінь пошкоджень. Нам дуже допомагає громада, волонтери. Дають будматеріали. Також вже запрацювала програма “єВідновлення” на ремонт пошкодженого житла. Але допомога надається лише на хати, а у кожному дворі – ще ж є господарські приміщення, гаражі. Люди вимушені відновлювати їх самотужки. Що ж до повністю знищеного житла чи об’єктів інфраструктури, то це питання поки що на паузі”, – зазначає Наталія Тимофіївна.

За її словами, повертаються переважно люди старшого віку. Для молоді у селі сутужно з роботою. Коли селяни виїздили, то багато хто вимушений був покинути корів, свиней. Нещодавно волонтери запропонували їм чотири корови. У селі погодилися взяти їх лише у два домогосподарства. Люди бояться брати відповідальність за тварин, бо не впевнені в майбутньому.

Староста додає: до 2017-го року тут була своя сільрада, але жили вони значно скромніше. Та коли об’єдналися з Галицинівською ОТГ, почали розбудовувати соціальну інфраструктуру, відремонтували школу, Будинок культури. Перед війною оновили глядацьку залу на 450 місць, облаштували центр села. Також висадили алеї з декоративних дерев – тепер там порослі травою окопи.

Мешканці Українки оптимізму не втрачають. Попри страшні рани війни, які видно скрізь, у центрі села квітнуть троянди. Є газ, електрика, працює водогін.

Частина жителів перебралася у модульні будиночки, які надали міжнародні партнери. Всього Галицинівська громада отримала їх 25. Це невелике приміщення площею 18 квадратних метрів. До нього додають ліжка, постільну білизну, ковдри, подушки. В одному з таких будиночків мешкає 82-річна Марія Крєт.

На її подвір’я було чотири прильоти, тож хата майже зруйнована. На щастя, під час прильотів жінки там не було. Пані Марія розповідає: до війни їй жилося добре.

“У мене був дім, невеличке господарство, газ, вода, їсти було що. А розпочалася війна – я майже все втратила. Діти забрали мене до себе в місто, але я дуже хотіла додому, тому коли трохи стихло, повернулася. Тут тепер нормально, привозять гуманітарку, хліб раз на тиждень, отримую пенсію. А ще, ось бачите – тримаю десять курочок, тож яйця свої. Вчора збирали допомогу херсонцям, я теж дала трохи продуктів. Мені дуже шкода тих людей, вони так страждають… Я слухаю новини і плачу”, – ділиться переживаннями пані Марія.

Каже: діти пропонують їхати до них, але вона твердо вирішила, що зимуватиме в модульному будиночку. Вже запаслася картоплею, цибулею, купила олії та інших продуктів.

До повномасштабної війни багато місцевих працювали на агропідприємствах. Одним із найпотужніших у Прибузькому було ПСП «АГРО-УРОЖАЙ». Обстрілами знищено багато техніки та сільгоспінвентарю підприємства.

“Із семи тракторів повністю згоріло шість. Уцілів тільки один, і то завдяки нашим солдатам, які напередодні його позичили для своїх потреб. Побило культиватори, сівалки, плуги, господарські будівлі. На ангарі, де ми зберігали врожай, хлопці нарахували більше п’яти тисяч дірок від уламків. Намагаємось відновити хоча б частину автопарку та інвентарю”, – бідкається керівник Сергій Тютюнник.

Місцеві не чекають офіційного розмінування полів, адже розуміють, що на це можуть піти роки. Тож взялися вирішувати питання самостійно. Своїми силами обстежили 800 гектарів землі із тисячі, завдяки чому цієї осені посіяли озимину. Досі нерозміновані 200 гектарів угідь – ті, що на межі з Херсонщиною.

1 липня пан Сергій разом із трактористом підірвалися на міні. Причому в тому місці, де раніше вже проїздив трактор. На щастя, вибухнуло позаду, під культиватором. Тому вони живі, хоч і отримали контузію. Тоді їм пощастило двічі, бо, як з’ясувалося згодом, проїхали всього за кілька сантиметрах від ще однієї міни.

Попри ризики, вартість вирощеного під час війни урожаю навіть не покриває собівартості, зауважує Тютюнник. Тому підприємство тепер тримається на плаву завдяки підтримці багаторічних партнерів, які довіряють і дають в борг. Єдиною допомогою за цей час було вісім тонн насіння ярового ячменю за однією з програм ООН.

“Я розумію, що держава витрачає багато коштів на оборону. Але сільгоспвиробникам, які працюють на прифронтових землях, треба вижити. Тому ми просимо зробити хоча б короткі податкові канікули, бо нам просто нічим платити”, – каже аграрій.

Додає: ціни на зерно нині дуже низькі. Навіть якщо своєю фурою везти ячмінь в Ізмаїл, то там його можна реалізувати по 4600 гривень за тонну. Доставляння обійдеться у понад 800 гривень, тож доходи від продажу зерна не компенсують затрати на його виробництво, не кажучи вже про прибуток.

Схожа ситуація й у СГВК «АВАНГАРД», що в Українці. До війни тут вирощували зернові культури та соняшник на 1200 гектарах, також розвивали тваринництво – стадо налічувало біля 270 голів. Але тепер майже все втратили: залишилося тільки 9 корів і 11 телят. Обстрілами знищено дві третини техніки та інвентарю підприємства.

“Восени минулого року ми не змоги провести посівну, тому весною засіяли ярими, окрім 60 гектарів, які заміновані. Але вирощений на 29 гектарах соняшник так і не зібрали, бо після дощів там почали виявляти нерозірвані касетні боєприпаси. Нам обіцяли, що сапери розмінують поле ще в травні, але досі цього не зробили”, – розповідає голова правління сільгосппідприємства Людмила Голуб.

Додає, що після нещасного випадку, коли в них на міні підірвалися і важко травмувалися двоє людей, самі ті боєприпаси чіпати не ризикнули.

Водночас пані Людмила вдячна за допомогу міжнародному Фондові Говарда Баффета «Жнива Перемоги», який надав господарству для безкоштовного користування сівалку й комбайн, завдяки чому вони змогли посіяти й зібрати врожай, інакше навряд чи впоралися б.

Сьогодні у господарстві ламають голову, як хоча б частково відновити втрачене. Через розбиті склади тут немає де зберігати навіть те, що виростили з великими труднощами. Транспорту, щоб вивезти збіжжя, теж бракує, тож доводиться продавати врожай за копійки. Сільгоспвиробники Миколаївщини також позбавлені можливості брати кредити під майбутній урожай через замінування земель. Тож просять державу допомогти їм вирішити це питання. Адже, не маючи засобів для виробництва, вони втрачають можливість працювати далі.