Хотіла поїхати до Польщі, а опинилася на службі: історія військовослужбовиці з Балабанівки

Катерина Карпутова — не просто військовослужбовиця. Вона донька, мама, дружина та бабуся. До початку повномасштабної війни жінка жила звичайним цивільним життям у Корабельному районі Миколаєва, працювала на АЗС мережі ANP і планувала переїхати до Польщі.

Однак пережитий російський обстріл змусив її по-іншому подивитися на власне майбутнє. У 40 років вона вирішила підписати контракт і стати військовослужбовицею.

Після початку повномасштабного вторгнення працівники заправки, де працювала Катерина Карпутова, допомагали волонтерам, які вивозили покинутих і травмованих тварин із територій, що перебували під постійними російськими обстрілами.

Жінка згадує, що дивитися на врятованих тварин було надзвичайно важко:

“Ми допомагали волонтерам вивозити тварин: безкоштовно заправляли їхні машини, а вони їздили до Херсона. Потім поверталися з клітками, у яких сиділи перелякані собаки. На них було страшно дивитися, я вже тоді думала піти на контракт”.

Та головною точкою, після якої життя мешканки Балабанівки розділилося на “до” і “після”, став російський обстріл 7 березня 2022 року. Того дня удари по мікрорайону тривали від ранку до вечора. Російські ракети, снаряди та авіаційні бомби пошкодили житлові будинки, дахи й господарські споруди. Люди втрачали домівки, а деякі родини – близьких.

Проводячи кореспондента Кorabelov.info вулицями мікрорайону, Катерина Карпутова показала будинки, на яких досі залишаються сліди російської атаки.

“Три вулиці було знищенно, можна і так сказати. Є будинок, у який прилетіла ракета, але не здетонувала. Вона тоді застрягла просто у стіні”, – згадує жінка.

Після особливо інтенсивних обстрілів значна частина мешканців залишила Балабанівку. Хтось згодом повернувся та почав власними силами відновлювати пошкоджене житло, інші так і не наважилися знову оселитися у своїх будинках… У покинутих оселях із часом почали самовільно селитися бездомні.

Водночас були й люди, які, попри небезпеку, не виїхали з мікрорайону.

“Були мешканці, які не виїхали. В одному з будинків вони створили своєрідний притулок для тварин і прийняли до себе покинутих собак та котів”, – Катерина наголосила, що навіть у найстрашніші дні люди намагалися рятувати тих, хто сам не міг попросити про допомогу.

Під час атаки постраждав і будинок родини Катерини Карпутової. Було пошкоджено дах і перекриття між першим та другим поверхами, у стінах і стелі з’явилися тріщини. Повністю зруйнувало басейн, тріснув фундамент домашнього озера, а пошкоджені ворота родині довелося міняти власним коштом.

Компенсацію за програмою “єВідновлення” сім’я отримала не одразу. Щоб будинок не руйнувався далі, вікна встановлювали самостійно, а дах тимчасово накривали шифером. Потрібний матеріал із відповідним вигином вдалося знайти в одному із сіл Галицинівської громади…

Про відновлення свого будинку військовослужбовиця розповіла:

“Лише у 2025 році ми повністю відновили дах. Ми чекали три роки. За пошкодження нам виплатили близько пів мільйона гривень, але до того часу ми вже власним коштом поставили вікна й купили шифер, щоб хоча б тимчасово накрити будинок. Ми знайшли бригаду, яка погодилася працювати під обстрілами та дощем, бо ніхто не хотів їхати – це було небезпечно. Коли у 2025 році надійшла перша частина компенсації, ми фотографували виконані роботи й подавали звіти. Після цього отримали другу частину коштів. Їх вистачило на дах, стелі другого поверху та частину фасаду. Але й зараз ремонтувати ще є що. Крім того, значна частина сімейних коштів іде на лікування моєї мами”.

Переломним моментом Катерина Карпутова називає саме російський удар по її рідному мікрорайону та його мешканцях. Пережитий обстріл у Балабанівці не дозволяв жінці повернутися до звичного життя. Вона дедалі частіше думала, що її знання та досвід можуть бути корисними у війську. Спочатку жінка сумнівалася, чи погодяться прийняти її на службу через вік і травмоване коліно:

“Найбільше на мене вплинуло те, що сталося 7 березня 2022 року біля мого дому й безпосередньо з моєю родиною. Після цього я вже не боялася і сама подала документи до ТЦК. Мені було 40 років. Я розуміла, що мій внесок, можливо, зовсім невеликий, але все одно можу бути комусь потрібна. Невинні люди постраждали ні за що: хтось залишився калікою, хтось загинув. Хтось утратив будинок, який будував усе життя, а потім хтось прийшов нібито нас “звільняти” – від наших домівок і нашого життя”.

Рішення подати документи до ТЦК вона ухвалила самостійно. Уже через кілька днів із нею зв’язався рекрутер. До війська Катерина Карпутова долучилася у 2023 році. За освітою вона економістка, тому спочатку її направили працювати у рекрутинговому підрозділі з документами, де були потрібні фахівці з бухгалтерськими знаннями. Проте кабінетна робота швидко почала здаватися їй надто одноманітною.

Додатковою проблемою була відстань. Спочатку Катерині доводилося їздити приблизно за 40 кілометрів від Миколаєва. Дорога проходила через усе місто, Варварівський міст і далі – в напрямку одного в сіл області. Постійного житла поблизу місця служби не було, а щоденні поїздки забирали багато часу й сил.

Згодом жінка перевелася до рекрутингового підрозділу в Миколаєві, проте й там зрозуміла, що хоче працювати у бойовій частині.

Про перший етап своєї служби Катерина говорить із властивою їй прямотою.

“Спочатку я працювала у рекрутингу, але мені не підходили умови. По-перше, мені було нудно постійно сидіти з бухгалтерією. По-друге, доводилося їздити далеко за місто. Я зрозуміла, що хочу перевестися до бойової частини, сама знайшла частину, подала документи через “Армію+” і домоглася переведення“.

Перед подальшою службою Катерина Карпутова пройшла базову загальновійськову підготовку. Попри травму коліна та відсутність меніска, вона виконувала вправи разом з усіма: ходила пішки до полігону в повному спорядженні, працювала в окопах, опановувала тактичну медицину й проходила обкатку бойовою технікою.

Останній іспит випав на її день народження – 30 червня. Замість святкування були полігон, спека, важке спорядження та чергове випробування витривалості.

У навчальному центрі разом із нею проходили підготовку ще 2 жінки. Інструктори, які мали бойовий досвід, із самого початку попереджали про дисципліну та однакові вимоги до всіх. За словами Катерини, після щоденних багатогодинних занять єдиним бажанням було дістатися душу й виспатися.

Вона зазначила, що умови для жінок у її навчальному центрі були організовані належним чином: окремі душові, туалети й житлова зона. Водночас Катерина чула історії про значно складніші умови в інших навчальних підрозділах.

Після підготовки військовослужбовиця працювала в логістиці та займалася документообігом служби паливно-мастильних матеріалів. Підрозділ перебував на Чернігівщині, а згодом перемістився на Сумщину.

Перший переїзд ближче до бойових дій став для неї справжнім психологічним випробуванням. Розбиті дороги, завантажена речами машина, ліс, бліндажі та перспектива жити неподалік фронту викликали паніку. Зрештою військовослужбовцям дозволили шукати житло в сусідньому селі.

Згадуючи перше знайомство з польовими умовами служби, жінка не приховує, що спочатку була до цього не готова:

“Коли ми приїхали, нам показали ліс і бліндажі та сказали, що тут житимемо й працюватимемо. У мене почалися істерика та паніка. Працювати я була готова, але не уявляла, як постійно жити в лісі. Потім нам дозволили шукати будинок у селі. Там були дерев’яні хати, часто без води, туалету й нормального опалення. Для мене це був шок“.

Саме під час служби Катерина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який родом із Полтавської області. Він молодший за жінку на 10 років, але різниця у віці, за її словами, ніколи не була для них проблемою.

У найважчий момент чоловік підтримав її та фактично взяв “під своє крило”. Вони почали жити разом уже невдовзі після знайомства, а згодом одружилися. Відтоді подружжя намагається служити поруч, разом переводитися та одночасно йти у відпустку.

Про стосунки, що почалися у війську, жінка говорить тепло:

“Ми познайомилися саме в армії. Він молодший за мене на 10 років, але нас це не бентежить. Ми –  на одній хвилі, маємо спільні інтереси. Моя донька й онука його люблять та називають “своїм пацаном”. Ми все обговорюємо й не мовчимо, коли виникають проблеми. Уже настільки звикли один до одного, що намагаємося навіть у відпустку йти разом”.

Процес наступного переведення виявився складним і конфліктним. Подружжю не одразу погодили рапорти, тому довелося юридично врегульовувати ситуацію та шукати можливість продовжити службу в іншій частині. Після завершення оформлення вони перевелися до бойового підрозділу.

Нині Катерина Карпутова має звання молодшого сержанта та обіймає посаду сержанта з матеріального забезпечення. Вона відповідає за документи, облік пального, технічного майна та інші логістичні питання. Її чоловік також проходить службу й виконує командні обов’язки.

Із міркувань безпеки редакція не публікує точну назву підрозділу, його чисельність, поточні місця розташування, маршрути пересування та деталі матеріального забезпечення.

Катерина – єдина жінка у своїй роті. Спочатку частина військовослужбовців не сприймала її серйозно. Ситуація змінилася, коли вона продемонструвала знання, відповідальність і здатність виконувати складну роботу.

Військовослужбовиця розповіла, що авторитет у підрозділі довелося здобувати поступово:

“Я – єдина жінка в роті, ще й сержант із матеріального забезпечення. Спочатку мене не сприймали серйозно: мовляв, прийшла якась дівчинка. Але я пояснила, що від моєї роботи багато залежить і саме я за неї відповідаю. Поступово хлопці почали прислухатися, уточнювати інформацію та звітувати. Тепер вони сприймають мене як свою людину”.

За її словами, вимагати дисципліни можна без криків і принижень. Коли хтось забуває передати необхідні дані, вона спокійно нагадує, що за кожен документ, літр пального чи одиницю майна відповідатиме особисто.

Водночас жінка визнає: у війську, як і в цивільному житті, трапляються різні люди. Є відповідальні й дисципліновані військовослужбовці, а є ті, через поведінку яких власники будинків не хочуть здавати житло людям у формі.

Під час переміщень підрозділу подружжя неодноразово шукало житло у невеликих населених пунктах. Іноді це були будинки без води та опалення, де після служби доводилося рубати дрова, розпалювати піч і носити воду.

Під час перебування у великих містах житло військові часто винаймають власним коштом. У Дніпрі, за словами Катерини, оренда помешкання та послуги рієлтора можуть коштувати десятки тисяч гривень…

Попри складнощі, військовослужбовиця говорить, що в її підрозділі загалом забезпечують необхідними ремонтними матеріалами та запчастинами. Допомагають і волонтери. Після того, як один з автомобілів підрозділу підірвався на міні та згорів, військовим передали іншу машину з-за кордону. Екіпаж у тому випадку вижив.

Для Катерини, яка веде документацію, навіть іноземний автомобіль означає додаткову роботу: потрібно перевести показники спідометра з миль у кілометри, врахувати витрати пального, дорожні коефіцієнти та правильно оформити машину в штаті.

Вона наголошує, що матеріальне забезпечення – це не просто папери. Від точності розрахунків і своєчасності заявок залежить, чи зможуть військові виконувати завдання, чи матимуть пальне, справну техніку та необхідне обладнання.

Навіть під час відпустки Катерина залишається на зв’язку. Офіційно вона не підписує документи, коли відпочиває, однак продовжує консультувати колег, перевіряти інформацію та допомагати з поточними питаннями.

Телефон лежить поруч цілодобово, іноді навіть під подушкою. Вимкнути звук вона не може, бо виклик або термінове повідомлення можуть надійти будь-якої миті.

Свій звичайний графік військовослужбовиця описує як службу у режимі 24/7.

“Навіть коли я у відпустці, поруч – ноутбук і телефон. Мені постійно надходять повідомлення по службі. На беззвучний телефон не поставиш, бо будь-якої секунди можуть зателефонувати й викликати. Немає звичайних вихідних – суботи чи неділі. Навіть якщо день коротший, ти все одно працюєш і постійно перебуваєш на зв’язку”.

Після опівночі подружжя часто лише завершує роботу, а вже о 06:00 або 07:00 знову встає. Через хронічне недосипання, у вільну хвилину Катерина найбільше хоче тиші, спокою та можливості просто полежати.

Раніше вона вишивала бісером і навіть намагалася повернутися до цього заняття у війську. Проте домашня кішка постійно розкидала бісер, тому від хобі довелося тимчасово відмовитися.

Коли є можливість, Катерина разом із чоловіком подорожує. Під час служби у Запоріжжі вони побували на Хортиці, відвідували екскурсії та шукали малолюдні місця, де можна хоча б ненадовго відпочити від постійного шуму, людей і службових повідомлень.

Жінка зауважує, що після тривалої служби навіть удома їй бракує підрозділу, обов’язків і людей, із якими щодня працює.

Про відчуття під час відпустки Катерина Карпутова говорить без пафосу:

“Я приїжджаю додому й уже не почуваюся тут повністю на своєму місці. За час служби настільки звикла, що мені потрібно бути там. Там – мої обов’язки, моя робота, мої люди. Можна сказати, що тепер основне життя – саме там”.

Рішення матері піти до війська спочатку шокувало її доньку та інших рідних. Родина погоджувалася відпустити Катерину лише за умови, що вона служитиме поблизу Миколаєва. Однак у рідному місті вона залишалася недовго… Родина поступово звикла до постійних переїздів, але продовжує хвилюватися.

Щодня Катерина повідомляє доньці, що з нею все гаразд. Особливо тривожно було у періоди, коли вона перебувала неподалік районів активних бойових дій, а чоловік виконував завдання в іншому місті.

Про реакцію доньки на її рішення змінити життя у 40 років військовослужбовиця розповіла так:

“Донька була шокована. Тоді їй було близько 20 років. Усі погодилися відпустити мене до війська лише тому, що думали: я залишатимуся десь у Миколаєві. Але потім почалися Чернігівщина, Сумщина, Запоріжжя, Дніпро. Тепер вони вже звикли, хоча й переживають. Ми щодня повідомляємо, що живі, здорові й усе добре”.

Попри тяжку хворобу матері, постійні переїзди, недосипання та небезпеку, Катерина Карпутова не планує звільнятися зі служби. Знайомі іноді запитують, чи не варто їй повернутися додому, щоб доглядати за мамою. Однак сама жінка переконана: залишивши військо, вона не стане кориснішою ні матері, ні родині.

Вона продовжує допомагати близьким, підтримує зв’язок із донькою та онукою, а під час відпусток займається домашніми справами й ремонтом пошкодженої оселі. Водночас служба вже стала невіддільною частиною її життя.

Мати Катерини вважає, що донька нарешті знайшла своє покликання. Сама військовослужбовиця з цим погоджується.

“Мама говорить, що, мабуть, це моє покликання. Мені справді подобається служити, і я не хочу звільнятися. Я розумію, навіщо перебуваю у війську й кому потрібна моя робота. У 40 років я кардинально змінила життя, але не шкодую про це”.

Для мешканки Корабельного району Миколаєва шлях до війська розпочався не з романтики та не з бажання вдягнути форму. Він почався з розбитих будинків, ракети, яка застрягла у стіні, покинутих тварин, очікування ремонту даху та усвідомлення, що війна вже стоїть біля її власного порога.

Сьогодні Катерина Карпутова залишається мамою, дружиною та бабусею. Але водночас вона є молодшою сержанткою, від роботи якої залежить забезпечення інших військових. Жінкою, якій у 40 років довелося заново знайти власне місце у житті: цього разу – в лавах Сил оборони України.

Раніше ми писали:

• “єВідновлення”: у Корабельному – вже 1375 звернень за компенсацією після атак рф
• Її син воював, і вона теж пішла служити: медикиня з Миколаївщини отримала державну нагороду
• Росія руйнує – люди збирають документи: як у Корабельному працює “єВідновлення”
• У Корабельному районі тисячі заяв на “єВідновлення”: десятки людей досі чекають рішення
• Сильніше за страх: як миколаївська родина стала на захист рідного міста