Україна вже перемогла? Ветеран Маріуполя Артем Дибленко пояснив, чому території — не головне

Один із засновників спеціального підрозділу Військово-Морських Сил України «Янголи», морський піхотинець із Корабельного району Миколаєва Артем Дибленко, який пройшов запеклі бої в Донецькому аеропорту, обороняв Азовсталь та провів чотири місяці в російському полоні, розповів в інтерв’ю телеканалу «Подробиці» про свою службу, полон, життя після звільнення та порятунок побратимів.

Артем Дибленко — офіцер підрозділу спеціальної розвідки «Янголи» ВМС ЗСУ, повний кавалер ордена «За мужність». У 2014 році він добровільно приєднався до 79-ї окремої аеромобільної бригади, воював у Донецькому аеропорту, а з початком повномасштабного вторгнення в 2022 році знову взявся до зброї.

25 лютого 2022 року він прибув до військкомату, а вже 26 лютого був у Маріуполі, де у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти тримав оборону на заводі Ілліча, а згодом разом із побратимами здійснив прорив до Азовсталі.

20 травня 2022 року, згідно з наказом Верховного головнокомандувача, здався у полон разом з іншими оборонцями Маріуполя. Його утримували у Таганрозькій колонії з жорстким режимом. За чотири місяці там він втратив 40 кг ваги.

У підрозділі «Янголи» Артем рятує людей з окупованих територій, часто ще до моменту, як вони потраплять у полон.

«Дуже круті хлопці. Це перший мій підрозділ, де потрібно працювати більш мізками, ніж руками і ногами. Хлопці постійно грають з фсбшниками, спецслужбами їхніми, і обігрують їх – повертають людей додому. Це дуже важливо. Знаєте, вбити людину – це дуже просто, як емоційно, так і фізично – натиснув на гачок і людини немає. А от врятувати людину – це дуже дорого стоїть. Тут ти отримуєш задоволення від своєї роботи, коли є результат, коли є сльози матерів, дітей. Воно надихає…

Бували досить різні ситуації: бували люди, які вже були в полоні і їх відпустили, бувало таке, що ми їх витягували і потім виводили. Бувало абсолютно різне. Наприклад, людина вийшла викинути сміття під наглядом — і все, загубилася. Ми займаємось, скажімо так, більш проблемними людьми. Це військові, які знаходяться на окупованій території і потенційно можуть потрапити до полону», – розповів Артем.

У Маріуполі він із побратимами організував оборону прохідної Азовмашу, отримавши в розпорядження 60 прикордонників, двоє з яких — дівчата:

«Ми організували службу, три будівлі під оборону, розставили пости спостереження. І почались бої. Росіяни почали лізти, заїжджати танки, піхота. І ці прикордонники поховалися в підвали. Але після кількох днів боїв без втрат всі вийшли, стали на позицію. Вони взяли зброю і почали боронити ті будівлі. Я був вражений. Нам вдалося з хлопців без бойового досвіду зробити рейнджерів. Вони чітко виконували задачі. Всіх вивели в безпечне місце».

Про прорив на Азовсталь:

«Без жодного пострілу проїхали через російські блокпости. Ніч була. Ми зняли тент, автомати виставили в борти. Вони не зрозуміли. Махали нам на блокпостах. Вони думали, що ми росіяни. Я взагалі мовчав, чекав, коли почнеться стрільба. Виїхали вночі, а на світанку були вже на Азовсталі».

Він згадує, як бачив дітей і цивільних у підвалах Азовсталі, яких підтримували, лікували, приносили солодощі:

«Бачити дітей на війні — це дуже важко. Будь-яке вбивство — це злочин. Для росіян вбивство — це норма. Маріуполь запам’ятався кількістю загиблих. Такої кількості мертвих людей я ніде не бачив».

Про пережите в полоні:

«ФАБ-бомба впала на дах. Було вісім людей. Двоє загинули, решту засипало. Мене — по пояс. Відкопував хлопців. У Таганрозі — тільки військовополонені. Камера на чотирьох. Після побоїв — мінімальна їжа, мука щодня. Розпорядок: ранкова та обідня перевірки – під час яких били. З допитів не виходили. Всі ці крики я чув через підлогу. Води – кружка чаю на камеру. Обіди – три ложки каші. Слухали “Любе” з динаміків. Інформації не було. Ми рахували дні, записували крейдою на решітці».

«Завдяки тиску змушували підписувати папери. Вони будують фіктивні справи, проводять “реконструкції”, знімають відео з “визнаннями”, готують матеріали до Гааги. Їм не потрібно просто катувати — вони створюють ілюзію справедливості. Дуже системно працюють. Їхній головний інструмент — страх».

Артем не називав справжній позивний:

«Якщо скажеш свій позивний, вони знайдуть іншого полоненого, який скаже, що бачив тебе на тій позиції — і тебе звинуватять у всьому, що сталося на тій позиції. Це майже неможливо спростувати».

Про день, коли його звільнили:

«Зрозумів у літаку. Нас більше не били. Посадили в автобус, на обличчях — ні злості, ні тиску. А коли побачив український прапор — заплакав. У камері висів триколор, а тут — тризуб, українські символи. Це сила. Це — наше».

Він упродовж полону вів у голові уявний щоденник, спілкувався подумки з родиною:

«Щоранку я казав: “Доброго ранку”, щовечора — “На добраніч”. У тій віртуальній кімнаті — моя сім’я. Вона мене тримала».

Коли дружина зателефонувала — не впізнала його голос. Тільки після кодового слова повірила. Приїхала наступного ж дня, попри його прохання не бачити його в такому стані.

Найтяжчою подією у житті вважає не війну, а перебування в дитячому опіковому центрі:

«Всі діти кричать. Це жах. На війні нема нічого, що не можна зробити. Там просто робота. А там — горе».

Про перемогу України:

«Ми вже перемогли. Ми стоїмо. Але програли битву за розуми дітей на окупованих територіях. Це болить. Але ми — нація, яка не пробачить. Ми не маємо права пробачити».

Нагадаємо ми писали:

• Морпіх із Корабельного району у штаб-квартирі ООН розповів про своє перебування в полоні
• «Если ад существует, то я побывал в нем дважды», – Артем Дыбленко из Корабельного района, вернувшийся из российского плена
• За боевые заслуги Дыбленко дважды стал кавалером ордена «За мужество».
• В числе героев-“киборгов” из зоны АТО вернулся житель Корабельного района Артем Дыбленко