Війна і мир у Миколаєві. Інтерв'ю з Віталієм Кімом

Ім’я Віталія Кіма сьогодні знає, без перебільшення, кожен житель України. І не тільки України – для багатьох європейців, які цікавляться подіями в нашій країні, поняття “Віталій Кім” і “Україна” стали нероздільними. Його повідомлення в соціальних мережах, що дихають нестримним оптимізмом, допомогли безлічі українців впоратися з першим шоком війни, прийти в себе, повірити в те, що все буде добре. А фото в квітчастих шкарпетках просто “порвало” інтернет і стало справжнім бестселером.

За минулий рік Віталій Кім зустрівся із сотнями журналістів, дав безліч коментарів найрізноманітнішим ЗМІ. У чергу до нього за інтерв’ю шикувалися представники провідних світових видань, телеканалів, новинних агентств. І тим не менше, навіть на самому гребені свого успіху, він був і залишається миколаївцем.

Напередодні Нового року Віталій Кім погодився відповісти на запитання журналістів
“Новин-N“
. Домовилися, що постараємося підбити своєрідні підсумки минулого 2022 року, який став, безумовно, переломним для нашої країни. Ми говорили про війну і мир, про воїнів, які б’ються, і ситуацію в тилу та про багато іншого. Більшість запитань були підказані нашими читачами.

“Був радий будь-якому адекватному військовому”

– 24 лютого розділило життя всіх українців на дві частини – до війни і після війни. Про те, що готується напад, говорили задовго до того, як він почався: попереджали західні партнери, було багато публікацій у ЗМІ. Але в реальність цього мало хто вірив. Чи було у вас передчуття війни? Ви вірили в те, що Росія може напасти на Україну?

– Я слухав у прямому ефірі виступ російського лідера стосовно того, що буде спецоперація. І навіть тоді я не повірив, що їхні війська будуть заходити. Мене зранку ця новина не те що б приголомшила, але стала великим сюрпризом.

– Хто вам повідомив про напад?

– Я не пам’ятаю. Мені телефоном зателефонували і повідомили.

– Ви були вдома?

– Так, удома. Я спав.

– Тобто, вас розбудили. Розбудили звісткою, що почалася війна.

– Я вам більше скажу – навіть трохи проспав. Я не чув дзвінків о 5 ранку і взяв слухавку о шостій годині. У мене в телефоні зафіксовано важливі номери, на які треба терміново відповісти, а є такі, що можуть зачекати – чомусь саме з них першими і дзвонили. Трохи пізніше мені повідомили. Навіть не в момент, коли це сталося.

– І що ви зробили?

– Я прокинувся і поїхав на роботу. Перше, з чого ми почали – спробували розбиратися в законі про воєнний стан, у повноваженнях, зобов’язаннях, визначити порядок дій, ступінь відповідальності тощо. Загальні поняття були, але потрібна була деталізація.

– Якою була перша нарада після нападу, і про що ви говорили?

– Першу нараду я провів із нашим апаратом, були всі заступники. Ми розбирали, які в нас є повноваження, які завдання, що ми маємо з військових частин, які загрози і які є варіанти протидії. Розробляли одразу кілька планів. Майже одразу з’явилися добровольці – люди, які хотіли допомагати. Ми розподілили між ними роботу трохи пізніше, коли розділили моїх заступників за зонами відповідальності, не так, як у мирному житті. Поділили повноваження, і всі пішли виконувати свої завдання.

– На цій нараді вже були присутні військові, чи це був тільки ваш апарат?

– Військових ми зібрали десь через годину. Тому що комунікації не було достатньо на той момент. Ми, чесно кажучи, навіть не розуміли, скільки у нас військових, і хто за що відповідав. Коли зібрали всіх військових, стало зрозуміло, у кого які завдання, хто що має робити, і почали працювати.

– Головним у ті дні була оборона Миколаєва. Чи було в перший же день визначено людину, на яку поклали відповідальність за оборону міста?

– Тоді були і старші, і той, хто відповідав за оборону. Була проблема відходу частин із херсонського напрямку, які йшли в наш бік. Після цього оперативне командування “Південь” ухвалило зміни, кадрові зокрема, перестановки, у зв’язку з 24 лютого. Зміни були, і розкривати їх детально я не можу.

– З якого моменту генерал Марченко став керувати обороною?

– Командування обороною Миколаєва здійснювало ОК “Південь”. А Марченко приїхав із бойовим розпорядженням від Залужного, у якому стояло завдання – оборона міста Миколаєва. Це дуже таке своєрідне питання. Він прибув із конкретним завданням, але повноваження були.

– Ви з ним були знайомі до того, як він приїхав?

– Я дізнався, що ми були знайомі, після того, як він приїхав. Одного разу він приходив до мене з якогось питання волонтерського. На той момент я був радий будь-якому адекватному військовому. А коли приїхав генерал… Я ж розумів, що для досягнення мети має бути комунікація, за прізвищами відомі керівники, які ухвалюють рішення, для того, щоб можна було швидко реагувати. Як це має бути. У ньому це все було. Ми почали опрацьовувати, креслити, прораховувати певні дії.

– Тобто, Марченко був адекватний ситуації, яка тоді склалася?

– Так.

– Генерал СБУ Ягун заявив, що Миколаїв і Одесу мали захопити за допомогою зрадників. Чи відомо Вам, про яких саме зрадників ідеться?

– СБУ знає прізвища зрадників, які претендували на якісь пости, які мали тут бути, і які намагалися налагодити комунікацію.

– Чи можете Ви назвати будь-кого з представників правоохоронних органів або владних структур, кого було щонайменше усунуто із займаної посади через підозру, що вони сприяють противнику, а щонайбільше – заарештовано і віддано під суд?

– Окружний прокурор, Германе. Такий єдиний випадок по всій Україні. Найвищий рівень за цією статтею – державна зрада. І ще директор комунального підприємства, що займається ритуальними послугами. Це був найвищий посадовий рівень, який у нас був зафіксований. Я вам так відповім: за очима, за першою реакцією, у перші дні всіх присутніх там зради не було. По очах видно, як і на що людина реагує. Або він справді переживає, але не знає, що робити. Або в нього є вже якісь плани. Не було у нас зрадників. Мало того, всі силові служби мали доступ дуже широкий і працювали у взаємодії. І якби ця інформація витекла – як витікала у прокурорського – то це б розкрилося.

– А страх і розгубленість були? Чи бачили Ви людей з правоохоронних органів і з владних структур, які злякалися ситуації, що склалася?

– Та я сам дивився в дзеркало і боявся! І як у прислів’ї: очі бояться – руки роблять. Кожен був на посаді, виконував свої обов’язки. Можна боятися і виконувати, а можна боятися і НЕ виконувати. Це різні речі.

– По Миколаєву ходять наполегливі чутки, що в перші дні після нападу низка вищих керівників правоохоронних органів виїхала з Миколаєва (стверджують, що в Первомайськ) і повернулася назад мало не за тиждень після гарного “стусана” з Києва. Не стану називати прізвища, у місті добре знають про кого йдеться.

– Давайте я відповім на це запитання так: начальники управлінь внутрішніх справ, СБУ та інших правоохоронних органів ТЕРИТОРІЮ Миколаївської області не покидали.

– І постійно керували ввіреними їм структурами?

– Це в них треба питати.

– Найбільш наочним проявом війни на її початку (якщо не брати до уваги обстрілів) для простих людей стали блокпости. Вони були всюди і від них було багато проблем. Багато хто з тих, хто стояв на цих блокпостах, не знав до пуття своїх повноважень, ледве-чуть хапалися за автомат, доходило до серйозних інцидентів. Але найголовніше – блокпости дуже ускладнювали логістику. Мені довелося їхати 10 березня з Миколаєва до Одеси, так я нарахував дорогою 13 або 15 блокпостів. Біля кожного з них збиралися кілометрові автомобільні черги – при тому що траса була порожня. Як Ви вважаєте, чи була виправдана така кількість блокпостів на початку війни?

– Давайте дивитися за результатами. Я був недосвідчений, скажімо так, у військових питаннях. І було прийнято певне рішення. Зокрема такі рішення ухвалювали на місцях військові. Хтось огороджував свою військову частину, хтось робив ще щось. Блокпости були практично в кожному селі. У Києві ЖК якийсь, там три будинки – і ось уже блокпост. Кожен реагував і мав право захищати себе так, як міг і як хотів. Адже всі ми вперше зіткнулися з такою ситуацією, ніхто не знав, що і як. Я вважаю, на той момент це було виправдано. Надлишковий контроль дійсно був, іноді доходило до абсурду. Але він був! І ця інформація доходила до росіян – мовляв, там понаставили на кожному кілометрі блокпостів і трясуть усіх без розбору. Це спрацювало і на НИХ! Тому я вважаю, що це було виправдано. Коли блокпости зняли, тобто коли ми відігнали ворога 14 березня, ми вже вибудовували лінії оборони за іншим принципом. І після 11 листопада… Ви ж бачите: буквально за день я все переграв, радикально зменшили кількість блокпостів – насамперед, щоб не заважали логістиці. Але я розумів, що це можна робити виключно після того, як ворога відсунуть на безпечну дистанцію.

– У Миколаєві говорять про низку інцидентів, які нібито сталися на блокпостах – зокрема, йдеться про загибель відомого миколаївського активіста Олександра Янцена. Ви можете внести ясність у це питання?

– На жаль, ні. Я пам’ятаю, що був якийсь конфлікт, але не пам’ятаю деталей.

– А загибель воєнкома Корабельного району?

– Теж не буду коментувати. Там же така плутанина була! Це встановить слідство. Були й інші інциденти – слава Богу, без летальних випадків.

“ТРО в Миколаївській області повелося геройськи”

– Генерал Ягун у своєму інтерв’ю говорив про ще одну проблему: нібито на Півдні України, у Херсонській і Миколаївській областях (знову-таки, через зрадників) були великі проблеми в організації територіальної оборони. Наскільки це стосується Миколаєва та Миколаївської області?

– Що стосується територіальної оборони, проблеми, звісно, були. Але зрада тут ні до чого. Перед війною ми розгорнули невійськовий склад – 150 осіб, якщо я не помиляюся, штатна чисельність. Маючи на увазі, що якщо буде війна, то вони розгортають військовий штат. Усе інше довелося доробляти вже після нападу: “зброярні”, комп’ютери завозили тощо. Ми поміняли потім керівника з певних причин. Але кістяк і люди вже були в штаті. І, звісно, потім почалося розгортання – люди вишикувалися в чергу для запису в тероборону. Зараз, звісно, це бачиться по-іншому, але тоді потрібна була кожна людина, яка могла тримати зброю і готова була воювати.

– Тероборона, з вашої точки зору, виконала свою функцію?

– Так. Я про тероборону можу багато розповідати. Наша миколаївська тероборона і зараз працює на першій лінії. Снігурівська, баштанська, миколаївська тероборони відмінно себе проявили. Миколаївська тероборона обороняла аеропорт, коли до нього підійшли російські війська. А командир тероборони особисто стріляв із ПТРК по ворожій техніці, бо тоді крім нього ніхто не вмів цього робити. Він же керував на місці боями в районі Кульбакіно і взагалі бойовими діями аж до 14 березня. Тобто, тероборона разом із військовими прийняла на себе перші, найважчі удари початкового періоду війни, щоб потім основні сили могли дати гідну відсіч.

– Ми можемо назвати прізвище цього командира? Адже країна повинна знати своїх героїв.

– Чапленко. Він був безпосередньо на вістрі атаки. Полковник, бойовий. Він організував роботу самого підрозділу.

– Він був із першого дня?

– Ні, не з першого. Попередній керівник тероборони, отримав осколкове поранення, він комісувався, і був призначений полковник Чапленко. Це було ще до бою в аеропорту. І рекомендував його, до речі, генерал Марченко – як хорошу, бойову людину. Чапленко відпрацював, я вважаю, на всі сто. Крім цього, була баштанська тероборона, де було понад триста осіб, і новобузька, де було сто осіб щонайменше. Кістяк був афганців, частина з них наші депутати, які мали бойовий досвід і в Афгані, і в 2014 році. Вони всі були мисливцями. Їм передали зброю, яку вони могли використовувати – РПГ-7, СВД, міномети тощо. І вони працювали аж до 14 березня щодня. Понад 100 одиниць техніки відібрали, пошкодили, передали в бригади, зокрема в 3-й полк спецпризначенців, 80-ту бригаду. Одних тільки ЗРПК “Панцир” вони відібрали в росіян 4 штуки, а кожен із них, між іншим, коштує 14 мільйонів доларів. Я вже мовчу про КАМАЗи і БТРи у величезних кількостях.

– Відбирали як? Були бойові зіткнення?

– Безумовно! Вони стріляли по них, пробивали колеса. Працювали по колісній техніці в основному, тому що колони йшли. ТРО в Миколаївській області повелося геройськи. Багато загинуло… Вони навіть не оформлялися в ТРО, бо не було часу. Вони працювали розвідгрупами. Мисливці, єгері, працівники, системи каналів “Інгулець”, рибалки, депутати. Їх дуже багато.

– Тобто, війна дійсно стала всенародною?

– Абсолютно вірно! У перші два тижні їздили, спалювали застряглу російську техніку – фізично не могли відвезти. Її допалювали в полях, щоб росіяни не забирали. Це була реально народна війна. Щонайменше перші кілька тижнів, поки певні сили не почали відпрацьовувати контрнаступ. Наше завдання було стримати їх, завдати максимальної шкоди.

– Перший, раптовий удар найважчий. Шок…

– А ви знаєте, не було в нас шоку. Якось так склалося, що ті, хто працював у полі, і ті, хто був тут – ТРО, патрульні, Марченко, я – ні в кого не було шоку. Усі були готові до того, що ми всі загинемо, але перед цим треба якомога більше “намолотити” росіян. І всі з ентузіазмом працювали. А потім прийшла радість від того, що ми зрозуміли: у нас виходить!

– А коли ви зрозуміли, що виходить? З якого моменту?

– Та з першої зупиненої колони. Що це все не так страшно.

– Яка ж була перша зупинена колона? І де?

– А їх одразу було кілька. Одна йшла через річку Інгулець, у бік Баштанки, друга з боку Олександрівки – Українка, Пузирі, Луч. У нас усі ці маршрути були.

– І зупинила їх саме ТРО? Чи там були спільні дії?

– Першими їх зупинили ще ті герої, які полягли на Антонівському мосту – ТРО херсонське. Які практично беззбройними йшли на БТРи. Там був жорстокий бій. Паралельно вони рухалися в інших місцях. Ми пустили воду в канали Інгулецької системи. На картах 1952 року, якими користувалися російські військові, не було цих каналів. Вони вперлися у водні перешкоди, втратили час, ми по них постійно вели вогонь. Підірвали мостові переходи, залишили тільки два, які контролювали. Там така каша була, постійно доводилося ухвалювати швидкі, оперативні рішення.

– По Миколаєву ходять чутки, що в перші дні мала місце безконтрольна роздача бойової зброї. Розповідають, заїхав автомобіль у населений пункт і всім охочим чоловікам роздали автомати з боєкомплектом. Було таке хоча б раз? Чи все-таки це перебільшення?

– На місцях могло бути все, що завгодно. Це по всій Україні така історія була. Але відповідальні особи, які розуміли в кожній ОТГ, хто куди поїхав, що кому видавали – під запис, із паспортом – усе це в нас є. Так, іноді проблема всіх зібрати. Щось втрачено, хтось загинув, хтось був поранений. Але при цьому ми розуміли, куди яка машина поїхала, що роздавали, кому і для чого.

– Тобто, база виданої зброї існує?

– Звичайно. Із прізвищами, з іменами. Вона вся зібрана. Зараз ми потихеньку збираємо назад. У тих, хто жодного разу не вистрілив із цієї зброї, скажімо так.

– У який момент ви зрозуміли, що Миколаїв вони взяти не зможуть?

– Напевно, 11-12 березня, коли вони програли вознесенський бій і почали відходити. Тоді вже була ейфорія: “О, клас!”. До цього ми ж в оточенні були з трьох боків.

– Фактично, тоді залишалася одна вільна траса – на Одесу

– Так. А коли фронт вирівнявся умовно на лінії Олександрівка – Снігурівка, тоді додалося ентузіазму. Але ризики були присутні аж до 11 листопада, тому що весь цей час вони були поруч. Ми бачили, звичайно, що вони слабшають. Але ризик атаки був. Зараз він набагато нижчий.

– А за чим це видно?

– Щоб піти в новий наступ, їм треба формувати ударні кулаки. Я говорив про це не раз: ризику, що завтра зайдуть, немає. Ризик, що сформують через місяць і поставлять їм завдання взяти Миколаїв за всяку ціну, є. Приблизно як зараз Бахмут. Поставлено ж завдання його взяти за будь-яку ціну. Яку вони, до речі, теж не можуть виконати.

– Який найважчий, на вашу думку, день був під час оборони Миколаєва?

– Коли ворожі війська проривалися до Кульбакиного та аеропорту. Вони були вже дуже близько, багато танків. Це був найскладніший момент.

– Паніки не було?

– Навпаки. Усі наввипередки рвонули в Кульбакине повоювати, хоч раз постріляти по ворогу. Хтось поїхав раніше, хтось не доїхав. Але всі туди поїхали. І я туди поїхав.

– І як? Стрільнули?

– Не дали мені підійти близько. ТРО не пропустила.

“На Вознесенськ у них були великі плани”

– У своєму інтерв’ю генерал Марченко стверджує, що він щонайменше вісім разів отримував наказ підірвати головні мости в Миколаєві – Інгульський і Варварівський. Наскільки це відповідає дійсності? І хто віддавав такі накази?

– Якщо він каже, що отримував такі накази, деталі треба уточнювати в нього.

– А це взагалі було в його компетенції – підривати мости?

– Не готовий відповісти на це запитання. У нас була історія, коли телефоном начебто передали команду підривати мости, ми навіть збирали з цього приводу нараду. Я попросив зв’язати мене з інстанцією, від якої надійшов дзвінок. Мені відповіли, що ні, команда була замінувати мости і бути ГОТОВИМ до їх підриву. Це було один раз, і я тоді висловив усе, що я думаю з приводу такого “зіпсованого телефону”, не обираючи виразів. Мости не підірвали – і слава Богу.

– Наскільки, з вашого погляду, виправданий підрив мостів у Вознесенську? Особливо залізничного.

– Виправданий на сто відсотків.

– А що, була загроза, що вони можуть захопити залізничний міст?

– Звичайно. На іншому боці вже російські десантники висадилися, чекали. Адже це у них була чи не єдина можливість переправитися через Південний Буг. До речі, це ті самі десантники, яких потім знищили під Ольшанським. Шістдесят чоловік їх там поклали, і п’ять або шість взяли в полон. А міст автомобільний прямо з танками підірвали. Танк уже переїжджав на інший бік. На Вознесенськ у них були великі плани. І те, що наші зробили у Вознесенську – вони великі молодці.

– А вам доводилося спілкуватися з російськими військовополоненими?

– Так.

– І яке ваше враження? Що ви можете про них сказати? Зрозуміло, що вони в полоні, вони пригнічені. І тим не менше.

– На десять осіб один “запаяний”. Усі інші – діти.

– Що вони говорять про війну?

– А нічого не говорять. Якщо це десантники, то вони служать, у них таке завдання. Вони військові – що з них узяти? Але є “запаяні”: вони свято вірять, що тут нацисти, не змінюють свого погляду і готові його героїчно відстоювати. Але це на той час. Зараз таких менше.

– Тобто, все-таки пропаганда їхня працює.

– Так звісно! Тридцять років заштовхувати в голову цю маячню… Пам’ятаю, як у мирний час, під час відпочинку десь у Туреччині чи в Єгипті, по телевізору тобі віщає якийсь міжнародний російський канал – трапляються такі в готелях. Начебто все нешкідливо, але потрібні акценти роблять. І ти там чуєш постійно цю нісенітницю. Спочатку відмахуєшся, але через тиждень мимоволі починаєш прислухатися. Так це тиждень! Уявіть собі, що відбувається, коли це впихають роками, десятиліттями.

– Миколаїв з перших днів війни постійно піддавався ракетно-артилерійським обстрілам – яких тільки ракет до нас не прилітало! Проте місто має цілком пристойний вигляд

– Миколаїв – третє місто за руйнуваннями в Україні. І якби у нас не працювали комунальні служби, у нас було б зараз не місто, а звалище. Тому що всі ці дев’ять місяців комунальники вивозили сміття, наслідки обстрілів негайно прибирали. Я можу вам показати кладовища будматеріалів. Якби дев’ять місяців усе це не прибирали, то воно б так і виглядало.

– Обстріл будівлі облдержадміністрації: чи розумієте Ви, що стріляли не по будівлі ОДА взагалі, а цілили саме у Вас? Не пошкодували навіть дорогу ракету “Калібр”, яких у росіян дуже мало. Кажуть, що ракета залетіла просто у вікно вашого кабінету – це правда?

– Правда.

– Чому саме Вас? Губернаторів в Україні два десятки, а стріляли цілеспрямовано в Кіма?

– Тому що в інформаційній війні на Півдні вони повністю програли. А війна йде на багатьох фронтах. Той дух, який у нас був тут, на Півдні, коли всі згуртувалися… Вони розуміли, що це треба придушити якимось чином. Мало того, у той момент відбувалися перші переговори в Туреччині. Ми спілкувалися з Давидом Георгійовичем (Арахамією, – прим.ред.) телефоном. Вони каже: “Тебе тут усі знають. Ти всіх дратуєш”. Я кажу: “Значить, я все правильно роблю”. Це був удар по ресурсу, який заважає планам окупантів.

– Те, що вас у момент влучання ракети не було на робочому місці, це випадковість?

– Так. Я тоді дозволив собі запізнитися. Тоді стало вже трохи легше, а до цього практично цілодобово був на робочому місці.

– Загибель Олексія Вадатурського була випадковістю? Чи все-таки цілили саме в нього?

– Не готовий давати оцінку. Офіційна позиція – що це була навмисна атака. У той район прилітало багато ракет С-300, протягом тривалого часу. Коли пролунав сигнал тривоги, Олексія Опанасовича розбудив охоронець. Він зі своєї спальні, з одного крила будинку, перейшов в інше крило і спустився в бомбосховище. І саме туди влучила ракета. А те крило, в якому розташована спальня, залишилося неушкодженим. Тобто, якби він нікуди не йшов, залишився б живий. Якби він проспав або проігнорував тривогу, або якби його не розбудив охоронець, був би живий.

– Обстріли міста почалися практично з перших днів і тривали дуже довго. З військового погляду більшість із них абсолютно безглузді. Ми виїжджали практично на всі місця обстрілів – це ніяк не можна пояснити раціонально. Ракети вибухали на якихось пустирях, на городах у Варварівці, потрапляли навіть у вуличні туалети. Який сенс був обстрілів з вашої точки зору? Зрозуміло, що логіку окупантів зрозуміти часто важко. Але хоч якось можна це пояснити? Навіщо вони це робили? І продовжують робити.

– Я можу провести таку аналогію. Мені колись у юності попався такий здоровий бичара, хамло відверте. Був якийсь конфлікт. Йому кажуть: “Навіщо ти це робиш? Тобі ж ніхто нічого поганого не зробив?”. А він: “Я це роблю, тому що можу”. І дивиться, як баран. Ось дуже схожа ситуація. Вони це роблять, тому що можуть. У них ракет цих під вісім тисяч – С-300 перероблених. Ну, як сміття. Після того, як С-300 показали повну неспроможність свою як ППО проти американських систем і проти інших, проти наших вітчизняних ракет, у них уже ніхто ці С-300 не купить. Ось вони їх і переробляють, щоб стріляти “по землі”. І в нас тепер навіть асоціація з С-300, що це не ППО, а руйнівна ракета, якою кошмарили Миколаїв. Тепер вони ще чого доброго стануть продавати С-300 як ракети класу “земля-земля” з радіусом ураження 150 км.

– Скільки людей загинуло в Миколаївській області внаслідок російських обстрілів? Мається на увазі мирне населення, звісно.

– Загалом від обстрілів в області постраждало 1774 людини. Із них загиблих – 483, зокрема 12 дітей. Отримали поранення 1291 особа, з них 78 дітей.

– Як ви вважаєте, чи можна було цій війні запобігти, чи вона була неминучою?

– Ця війна вийшла через рішення, ухвалені однією людиною. Чи можна було на нього вплинути, і що впливає на ухвалення ним рішень – це дуже складне питання. Наскільки я розумію, він вагався до останнього моменту, ґрунтуючись на абсолютно неправильних, зокрема й аналітичних, даних. Я впевнений, якби зараз йому надали можливість повернутися в той час, коли він ухвалив це фатальне рішення, він би міцно подумав. Тож це не від нас залежало, ми не були агресивними. Ми жили своїм життям. У нас була політика – ми працювали по “Великому будівництву”, готувалися розвивати Україну. Військові бюджети ніхто не збільшував, і війни ніхто не очікував до останнього.

“Ми були розпещені дніпровською водою”

– Давайте поговорив про тил. Напевно, найгострішою проблемою Миколаєва (знову-таки, після обстрілів) були проблеми з водою. Квітень видався дуже важким місяцем для городян. З вашої точки зору, чи можна було цього уникнути? І чому так вийшло, що Миколаїв – великий обласний центр – залишився без альтернативного джерела водопостачання? Якщо мені не зраджує пам’ять, радянські плани з цивільної оборони передбачали, що для такого міста, як Миколаїв, повинно бути два альтернативних джерела водопостачання. Їх у нас не було.

– Старе радянське водосховище існує. Але станом на квітень обидві точки водозабору, зокрема резервні, які можна було теоретично відновити, були під окупацією.

– А Жовтневе водосховище – чому його закинули? Чия це була відповідальність? Хто повинен був цим займатися? Це проблема міської влади чи обласної?

– Усе, що стосується міста всередині області, це і моя проблема, скажімо так. Але щодо Жовтневого водосховища – це питання з того розряду, чому продали бомбосховища комерційним структурам. Приблизно одне й те саме. З огляду на те, що Миколаїв був переключений на іншу воду, нехай і технічну, альтернативна точка водозабору була. У нас не було такої ситуації, як у Маріуполі чи в інших містах, де люди змушені були набирати воду з батарей опалення, щоб мати хоч якусь. Тобто, ми не допустили гуманітарної катастрофи. Погодьтеся, що наші проблеми з водою – це всього лише незручності, викликані війною. Слава Богу, що швидко вийшли з цієї ситуації. Коли забезпечили людей водою, тим, що треба їм на добу (тоді ж не було зрозуміло, як розвиватимуться події), для мене ця проблема відклалася на другий план і повернулася назад військова проблематика – ризики через обстріли тощо.

– Як ви вважаєте, пуск солоної води у водопровідну систему міста був виправданим рішенням?

– На сто відсотків.

– Але ж мер Миколаєва зараз стверджує, що ми цим фактично вбили водопровідні мережі…

– Карта сльозу любить – знаєте таку приказку? Іншого виходу на той момент не було. Річ у тім, що людина споживає 90% води на технічні потреби і всього лише 10% на харчові. У десять разів більше кожній людині треба було б приносити додому води.

– Воду з крана і раніше мало хто пив. Здебільшого люди купували очищену воду. Проблема була якраз із технічною водою. І всі раптом з подивом виявили, що головний пожирач води – це унітаз.

– Так, унітази, звісно, багато хто “прикрутив” наполовину. Але зате ми зрозуміли, як живе Європа. У багатьох країнах і містах немає питної води в кранах – особливо в приморських районах. Згадайте наші Коблево, Рибаківку. Там ніколи не можна було пити воду з крана. Вона технічна, її треба для пиття очищати, фільтрувати. Але через те, що ми були розпещені дніпровською водою, дешевою і чистою, відсутність її ми сприйняли в багнети. Чого це ми повинні фільтри ставити і баклажки купувати, якщо ми ніколи в житті цього не робили? Хоча весь світ так живе. Не кажучи вже про те, що в Європі не миють руки і не чистять зуби проточною водою. Тому що це дуже дорого. Затикають пробочкою раковину, щоб вода витрачалася економно. У деяких країнах окремо кран із гарячою водою і окремо з холодною. У них немає таких змішувачів, як у нас.

– Стверджують, що відновлювати водопровідні мережі доведеться десятки років. Можливо, є сенс зробити так, як у всьому світі – технічну воду пустити окремо?

– Є й такі проєкти. Я впевнений, що комунікації щодо питної води можуть іти паралельно. Тобто кран із фільтрованою водою під осмос має бути окремо. Це зараз собі кожен може зробити – запустити осмос. Але не кожному це сподобається. Тому що, по-перше, там є відходи – отже, витрата води буде більшою. По-друге, фільтр, який регулярно треба міняти. Відповідно, і ціна води зросте щонайменше вдвічі, а то й утричі. Чи готові люди платити за воду втричі більше?

– Чи виправдане було буріння такої кількості свердловин? Був період, коли свердловини бурили просто на міських тротуарах. Чи не завдали ми цим шкоди запасам підземних вод?

– З дев’ятнадцяти свердловин, які ми планували запустити, дебет був не у всіх. Крім того, у деяких не підходила вода за санітарними нормами. І тому свердловини почали бурити в об’єктах критичної інфраструктури, щоб можна було забезпечити їх безперебійним водопостачанням. Природно, люди теж почали бурити. Не було механізму, як це оформити (найімовірніше, це питання майбутнього – як їх тепер оформляти) і оцінки екологів. Але якщо вибирати між тим, щоб у людей була вода, і тим, щоб її не було… Ніхто ж не знав, що буде завтра. Свердловина могла місяцями давати воду, врятувати комусь життя. Там уже не до питань, питна вона чи ні. Тому коли вони бурилися, це було абсолютно виправдано, я вважаю, і правильно.

– Наступна проблема після води, яка вдарила не тільки по Миколаєву, а й по всій Україні – це дефіцит електроенергії. І деякі люди, які зверталися до нас у редакцію, стверджують, що система електропостачання Миколаєва жодним чином не пов’язана з Києвом, а вимикають світло у нас для того, щоб збільшити експорт електроенергії. Наскільки це відповідає дійсності?

– Це маячня. Я не мега-фахівець у питаннях енергетики. Але я вам скажу, що єдина енергетична система України має низку параметрів. І коли падає напруга в мережі, вона “лягає” вся. Миколаївська область виробляє 2,5 млрд МВт, завдяки Південноукраїнській АЕС. Плюс альтернативна енергетика – 110 МВт. Є й інші джерела. Але ми не можемо їх усі запустити, бо нікуди віддавати цю електрику, коли логістику руйнують ракетами. Станції-то цілі, вони можуть виробляти електроенергію. Але віддавати її нікуди – ворог цілеспрямовано руйнує трансформаторні підстанції, лінії електропередач. Тому вся система відключається. І вмикається вона, коли працює вся енергосистема України, і тримається стабільна напруга в мережі всієї України. Ми виробляємо набагато більше, ніж споживаємо. Але ми нічого не експортуємо, ми все віддаємо Україні.

“Після війни тут буде бум”

– Економіка міста та області. Чи можемо ми в якихось кількісних параметрах визначити втрати? У відсотках, мільярдах…

– Про мільярди я говорити зараз не буду. Промисловість скоротилася щонайменше в п’ять разів – переважно в тій частині, яка була окупована. Споживання цивільного населення – удвічі. Дуже багато підприємств знищено або передислоковано в інші регіони і в найближчому майбутньому вони не повернуться. Як мінімум, це коштує грошей, щоб їх повернути назад. Тому моя думка, що миколаївський регіон рятуватимуть державні замовлення, інвестори, які відкриватимуть нові заводи, створюватимуть робочі місця. І звичайно ж, сільське господарство. А також перспектива того, що сюди вкладати вигідно, тому що тут мало конкуренції, всі виїхали. Тому, на моє переконання, у нас буде економічний бум. Після війни, звісно. Ми готуємося до цього. Цим займається і Офіс президента, і команда прем’єр-міністра. І нам ідуть назустріч. Я бігаю зараз за кожним замовленням, для кожного підприємства, яке у нас тут живе. І всім кажу: будь ласка, звертайтеся в ті підприємства, які можуть щось виробляти для Міноборони, для легкої промисловості, для залізниці, для чого завгодно. Приходьте – і ми будемо лобіювати, щоб ваші замовлення розміщувалися в Миколаївській області. Це дуже важливо на цей момент. Люди повертаються, а працювати їм ніде. Довго так тривати не може. Якраз над цим я зараз і працюю.

– У Миколаєві було одне підприємство, яке мало статус найбільшого в Європі – це Миколаївський глиноземний завод. Чи обговорювалася доля глиноземного заводу на рівні уряду, президента?

– Зараз обговорюється, зокрема.

– Чи можна якось зрозуміти, що з ним буде? Завод працюватиме, чи буде перепрофільований?

– Завод зараз заарештовано. Я думаю, що він буде перепрофілювання тільки в частині логістики, зі зрозумілими інвесторами або власником європейським, для того, щоб ми отримували алюміній, який нам буде необхідний для ВПК або просто промисловості, і залишали його в Україні.

– Ми отримаємо не алюміній, а глинозем. Щоб отримати алюміній, потрібен алюмінієвий завод.

– Безумовно. Такий завод був у Запоріжжі. Кілька таких заводів є в Європі, які готові працювати з нашим глиноземом. Це якраз зараз обговорюється. Широке питання, і крутиться воно навколо того, як зберегти робочі місця і не дати алюміній для російського ВПК. І приймається рішення, як поставити його на службу Україні, щоб він приносив користь саме Україні.

– У Миколаєві багато біженців з інших регіонів. Де їх розселили? Яка структура ними займається? 27 тисяч – це практично 10% від того населення, яке в принципі залишилося в місті.

– А вони розселені не тільки по місту, а й по області. У відсотковому відношенні це буде вже набагато менше. Займаються цим мій заступник Олександр Трайтлі та директор департаменту соціальної політики ОВА Оксана Єльчієва. Спочатку це було зрозуміло, у нас і резерви розгорнуті. Частина дітей за кордоном і на Західній Україні, друзі допомагали, колеги з інших областей. Тож і наші переселенці розміщені і в інших областях. І їх у рази більше. Ті біженці, які в нас є зараз – це внутрішньо переміщені з Миколаївської та сусідньої Херсонської області, які не хочуть далеко їхати. Там залишатися страшно, а тут у них кум-брат-сват, і їхати не так далеко.

– Дуже багато людей запитують, чи можна вже повертатися до Миколаєва жителям Миколаєва, які виїхали?

– Я завжди відповідав однаково: до Миколаєва можна повертатися, якщо вам тут є що робити. Не витрачати електроенергію і тепло на себе коханого – хоча кожна людина теж має право на це. Але якщо тобі є що робити – допомогти військовим, волонтерам, відкрити свій бізнес, піти на роботу, добровольцем – звісно, потрібно їхати до Миколаєва. Так він і буде відновлюватися. Приїхати і подивитися, чи все гаразд із майном – теж можна. Тим паче, що за останні півтора місяця у нас лише один обстріл був. Менше, ніж у багатьох інших містах.

“Зараз не час воювати з пам’ятниками”

– Ще один інцидент, який розбурхав громадськість у Миколаєві – це підрив пам’ятників. Було підірвано пам’ятник загиблим міліціонерам і пам’ятник на братській могилі підпільників. Як Ви ставитеся до такого роду проявів?

– Моя думка, що зараз не час воювати з пам’ятниками. З будь-якими. Якогось об’єднавчого ефекту ця акція не принесла. При цьому питання про демонтаж пам’ятників радянським і комуністичним діячам за законом виконувалося. За законом у нас там дві будівлі, які залишилися не декомунізовані, їх треба прибирати. Тут було “і вашим, і нашим”, і питання не пройшло. Але в будь-якому разі ми б розібралися з ним після нашої перемоги. А так вирішувати їх – я вважаю, це неправильно. У людей вилетіло скло через вибух. Треба було цивілізованим чином його прибрати.

– А що кажуть правоохоронні органи? Вони шукають тих, хто це зробив?

– Шукають. Справу ж не закрито.

– А як щодо застосування вибухових речовин у центрі міста, та в умовах воєнного стану? Не тягне на теракт?

– Це точно не теракт, тому що його метою не були людські жертви. Це перше. Друге – на захист зворотного боку. Вибухівку було використано таку і таким чином, щоб було менше шкоди навколо. Ми вивчали це питання. Люди, які підривали, хотіли, щоб було менше шкоди оточуючим. Це не виправдовує їхні дії. Але точно це не теракт. Проте, повторюю, я проти такого роду методів.

Відмова від російської мови – еволюційний вибір

– На вашу думку, який головний підсумок року, що минає?

– Об’єднання України за національною ознакою. Зараз Україна єдина як ніколи. Сталося це об’єднання у 2022 році.

– Якою, на вашу думку, є головна подія року, що минає?

– 24 лютого, напад на Україну.

– Які виклики очікують на Україну і, зокрема, Миколаєвом у майбутньому 2023 році?

– Насамперед, це військові виклики. Нам потрібно бути сильними і єдиними. Усі втомлюються, у кожного є свій поріг втоми. Росія за територією у 24 рази більша і втричі більша за населенням. Це великий неадекватний сусід, який не згоден із тим, що ми живемо добре. Виклики у нас будуть пов’язані з нашим сусідом.

– Чи вірите ви в можливість мирних переговорів між Україною і Росією?

– Кожна війна закінчується переговорами.

– Чи вірите ви в те, що війна може закінчитися у 2023 році?

– Вірю.

– Ви народилися в Миколаєві і виросли в Миколаєві. І ви російськомовний. Зараз видно, що Ви переходите в офіційних виступах на українську мову. На вашу думку, якою буде доля російської мови на Півдні України після закінчення війни?

– На мою думку, проблема, яку раніше називали мовною, розчинятиметься, бо дедалі більше й більше людей не хочуть розмовляти російською мовою. Це їхній особистий вибір, це еволюційний перехід на українську мову. Що стосується мене, то пік використання мною української мови був ще в школі, до 1998 року. Наш класний керівник був і викладачем української мови. Тому ми знали мову шикарно, до мейнстриму, і всю історію України. І хто такий Мазепа, і хто такий Бандера – ми всі прекрасно знали. Я пам’ятаю ці пісні, пам’ятаю, як вибирався гімн. Це було “до”, і тоді українською я чудово володів. Потім тривалий період він не був затребуваний. Але на Західній Україні, куди я їздив до маминих родичів, за три дні спокійно переходив на українську мову так, що навіть не відрізниш. У нас така політика: Радянський Союз – модна російська, не беруть на керівні посади, якщо ти суржиком розмовляєш; потім навпаки – якщо ти добре не знаєш української, на керівній посаді ти працювати не будеш. Це був штучний процес, яким треба було займатися. Але зараз це процес уже еволюційний, тому що максимальна кількість людей, які живуть в Україні, уже відмовляється від російської мови, переходить на державну, українську. Ті, хто не знають, не можуть перейти – вчать. І це теж їхній власний вибір.

– Тобто, ви вважаєте, що російська мова буде витіснена українською?

– Звичайно. Ба більше, я вважаю це правильним. Ти можеш знати російську мову, можеш знати англійську. Але спілкуватися ти повинен тією мовою, яка у твоїй країні є державною.

– Ваше знамените фото в квітчастих шкарпетках, яке вже стало мемом – це випадковість, чи так було задумано?

– Випадковість, звісно. Я ніяк не очікував такого ажіотажу. Мені ці шкарпетки потім навіть продати пропонували, хороші гроші давали – 5 000 доларів.

– Продали?

– Ні, я їх на той час уже викинув.

– Ви маєте можливість привітати миколаївців із Новим Роком. Що ви їм побажаєте?

– Перемоги! Миколаївцям я хочу побажати перемоги. Щоб усі дожили до 2024 року і зустріли його вже з перемогою.

– Як ви святкуватимете Новий рік?

– Та ніяк. Не відчувається святкового настрою. Купа роботи.

– Ну, за стіл-то в новорічну ніч напевно сядете?

– За стіл можна сісти в будь-який день. Це ж не означає, що ти вимкнув мозок і можеш повноцінно відпочити. Це все не те. Закриваємо бюджетний рік, багато чого хочемо встигнути. У мене зараз вся команда працює. І найімовірніше, працюватиме до 31-го, потім два дні перепочинку – і знову в бій.