Вікторія Кудряшова: "Ми б спалювали опудало Путіна, а не Мару…"

Автор: Вікторія Кудряшова

Цьогоріч криваві бенкети намагались витіснити народні гуляння, та не дуже в них і вийшло! Бо, не дивлячись на те, що Масляна припадала на 22 лютого (День вшанування пам’яті героїв Небесної сотні), миколаївці не розгубились і перенесли її святкування на перший день весни.

Але, знаєте, навіть якщо ми святкували б Масницю і в лютому — навряд чи б душі героїв на нас образились… Недарма ж кажуть, що довго плакати і тужити за покійником не можна — на тому світі буде в сльозах топитись. Тому язичники ще здавна на похоронах відчайдушно веселились, щоб померлим «там» було солодше. Хай там як, але в українському світогляді язичництво з християнством переплелося по-чудернацькому: героїв своїх шануємо мовчанням, але й про гуляння
не забуваємо.

Святкування Масниці урочисто розпочалось масничною ходою, ще о 10:00, біля «Сотки». Але мені пощастило приєднатись до святкуючих лише о 12-ій, в Каштановому сквері на Радянській. Погода цього разу не була дуже прихильною, а наче якоюсь забудькуватою: вона переплутала зимовий день із весняним, і якщо ще 28 лютого подарувала нам надію на тепло, то вже у перший весняний день «підсунула» невеличкий заморозок. Однак хіба завадять такі дрібниці справжнім українцям?

Відтак потяглися ярмаркувати. Смаколиків чимало, але ж, люди, де головний атрибут свята — млинці? Знайшлися лише в одному кіоску. Головне, що макарунів закордонних вистачає, а от споконвічних слов’янських млинців — дзуськи! Щоправда, пізніше з’явились.

Асортимент поповнювався також за рахунок різних видів м’яса (от що значить «братська» кухня),чи,як там кажуть, «чай,кава,капучіно» -на будь-який смак! Напевно, щось і поміцніше було — я не цікавилась. Однак дивлячись на ці веселощі, подумала, що цікавилось цим чимало людей. Чи вони без «розігріву» відтанцьовували, так, просто, від душі? Щось не схоже на наш менталітет. Адже, як там у нас, українців, водиться: гуляти — так гуляти?

Отже, чимчикуємо по рядах з «їжею духовною». Тут вже можемо не тільки помилуватись виробами із бісеру, але й взяти участь у майстер-класі. Карвінг чи декупаж?В ирішувати вам. Майстрині-берегині усьому навчать, було б бажання.

Ах, ледве не забула. Печиво у формі євро — дуже корисна знахідка, любі мої. Враховуючи інфляцію, хоч посмакуємо…

Врешті, скільки можна теревені розводити — на нас же чекає концерт! Під відкритим небом, на очах покровителя нашого міста — святого Миколая починаємо із пісеньок-веснянок. А поки ніжний дівочий голос ллється, голуби рівномірно змахують крилами перед глядачами і, кружляючи, врешті доволі симетрично всідаються на скульптуру — геть обліпили нашого святого Миколая! На голову, та й на плечі кам’яні — начебто «на погони»! (Якщо там що, маю на увазі пам’ятник покровителю міста в Каштановому сквері).

А це ще що таке? Уявляєте, наші україночки з козаками гру «в сніжки» затіяли! Несправжні, звичайно, такі собі пухнасті грудочки, що влучали по червоним козацьким шапкам і прудко повертались назад, відбиваючись об барвисті хусточки. Звичайно ж, дітлахи потім «конфіскували» у дівчат і парубків це зимове «майно» і вже продовжували гру між собою, ризикуючи потрапити в співачок у осучаснених українських костюмах: ні, правда, вишиванка у поєднанні з джинсами виглядає напрочуд стильно. А «сніжки» були 1 березня «ноу-хау» — їм не місце серед весняного настрою! Однак, конче вже нам було треба пограти востаннє, «спровадити» холодну зиму і радо зустріти таку вже давно бажану весну.

Взагалі-то, коли справу беруть у свої руки козаки, сумувати не доводиться. Та коли Миколаївській Козацькій громаді допомагають ще й «Ніка-Тера», такі благодійні організації як «Фенікс», «Равлик добра», Департамент науки, молоді та спорту (та й то, перелік неповний, думаю!) — розраховувати на паузи між виступами тим паче не доводиться. Не обійшлось, звичайно, й без безлічі вітальних слів, зате потім на нас чекав справжній козацький герць!

До речі, продемонструвати свою доблесть змогли не тільки бувалі «січовики», але й сміливі миколаївські чоловіки. Грали в «штовхача», тягались із поліном (два чоловіка заходять у коло і тримають його із двох кінців, намагаючись виштовхнути супротивника із намічених крейдою кордонів), та й, взагалі, стягали одне з одного шапки! І малі хлопченята — не виняток, ентузіазму в них було навіть побільше, ніж у дорослих дядьків!

У цілому ж, розваг найбільше було для дітей. Малі водили хороводи, завзято танцювали із блазнем, ласували пряниками… Та й за «дорослі» конкурси діставались не менш «дитячі» призи — що там не кажіть, але я щиро вірю, що пряник — найкращий стимул для старання у будь-якому віці!

Можливо, тому і жіночки, й чоловіки завзято взялись «гуляти». Були, звичайно, й такі, що скромно «покурювали» в сторонці й, поки беручкі до розваг плескали в долоні веселим бабусям і дідку-баяністу з гурту «Океаночка» чи там студентам «аграрки», «скромники» обговорювали події Масниці у «тісному сімейному крузі», блукаючи рядами ярмарки. В будь-якому разі, кожен знайшов собі розвагу «до душі».

Одначе — геть комплексам, коли до танцю тебе запрошує така симпатична україночка! Тому чоловіки майже без жалю покидали недоїдені хот-доги й поспішали покружляти «рука об руку» із більш рішучими дівчатами.

Та як би ми не хотіли гарцювати й веселитися, все одно кожне наше свято проходить із присмаком гіркоти, і все з однієї й тієї ж причини… Приблизно таке відчуття виникло в мене, як під час святкування Нового року: ще ніколи після бою курантів я не співала гімну України і не дивилась на жахливі воєнні сюжети замість того, щоб почути сповнену надій на краще новорічну промову президента…

На вулицях рідного міста замайоріли солдатські форми — і від цього нікуди не дітися. І з особливою шаною козаки запросили солдатів до свого кола, з особливою увагою стежили миколаївці, як «люди в формі» долучалися до козацьких забав, намагаючись «відключитись» від своїх невеселих думок… Збирали гроші на допомогу 79-й аеромобільній бригаді. Врешті, кульмінацією став той момент, коли хтось із «головних» став у накреслене коло, і, пояснюючи умови гри в «штовхача», провів паралелі, мовляв, уявіть, що це коло-наша земля, а виштовхнути з нього свого супротивника — значить, вигнати ворога зі своєї землі…

«Сумно, сумно аж за край…» — колись співала Ротару. Та українська душа не здатна сумувати довго. Так, вона здатна терпіти, дуже довго зносити знущання над нею, однак коли це невичерпне терпіння «лусне» — ох, стережіться!

Скоро, вже скоро розв’язка. Адже ніщо не може продовжуватися вічно. А ми не будемо сидіти склавши руки. Ми будемо веселитись, ми будемо зустрічати весну, ми будемо сміятись ворогові в обличчя.

Ми — українці, нащадки тих славних козаків, які чи не перед кожною битвою осушували не одне барильце горілки й гуляли, як востаннє. Ні, це не значить «нажертись». Це значить — із відчаю. Відчайдушно. І, дай нам волю, ми б спалювали опудало Путіна, а не Мару. Нічого, й без того погуляли славно. А кожному — воздасться своє…