В.Кудряшова. Дуже часто ми не помічаємо того, що відбувається «за парканом»

Історія повертається:
чи не далеко Путіну
до Гітлерівських «замашок»?

Панове європейці, запрошуємо вас на кривавий бенкет! Присмачений революцією, чимось схожий на ритуальне жертвоприношення…

Не так давно ми звалювали пам’ятники Леніну й дико раділи, розкришуючи його на шматочки. З одного боку робили ми ніби й правильно. Творили нову історію… Але не всі ж люди такі свідомі. Й досі найдуться пенсіонери, що перегризуть горло першому стрічному за ідеали комуністичної партії.

А справа в тім, що викорінюючи проблеми ззовні, ми не подумали про нашу свідомість, що формувалась протягом багатьох століть. Як би ми не хотіли, не зможемо перекреслити те, що творилось роками. Не зможемо перейменувати усі вулиці й проспекти гордим прізвищем Шевченка, і вони так і зостануться — Ленінськими…

Але коли Гітлер збирав мільйони німців, прирікаючи їх на майбутню ганьбу й наказував пришивати свастику до солдатських мундирів — навряд чи він думав про це. На його совісті й на совісті тисяч його прибічників назавжди залишаться «спопелені», «винищені». Так іменує Голокост євреїв — начебто обраний народ, але за тогочасною ідеологією — просто «жидівських морд».

Чистокровні «арійці» соромляться зараз своєї історії, і недарма. Адже колись їх предки, живучи по сусідству з концтабором, не без відрази, але ж вдихали запах трупів, котрий розвіювався від печей, де в тяжких муках спалювали ні в чому не повинних в’язнів Бухенвальду, Заксенгаузена, Освенціума…

Наче герої фільму «Хлопчик в смугастій піжамі». Хто б міг подумати, що син начальника концтабору може подружитись з єврейським хлопчиком всього лише після однієї зустрічі через колючий дріт, по якому текли сотні вольт напруги?

Мороз пробігає по шкірі, коли розумію — рідний брат мого прадіда колись, покриваючись холодним потом, перелізав через цей страшний бар’єр, що відділяв худющих лисих скелетів, виснажених роботою, від реальності, що була не набагато кращою, якщо під ногами вибухали бомби…

Недарма прадідусь зважився — ви б могли подумати, що його прихистила німецька сім’я?! Адже, хто сказав, що всі німці хотіли слідувати ідеям фюрера? Були такі, що плакали від безвиході, жаліли тих бідних євреїв, але йшли на фронт…

До слова: впевнена, не всі росіяни і хочуть воювати… Так і кортить порівняти Путінські амбіції із Гітлерівськими кривавими забавами. Насправді, в історії можна провести багато паралелей — на жаль, старий сценарій іноді прокручується…

Відходжу від теми: вибачайте, злободенність ставить у свої рамки… Так ось: не всі такі палкі пропагандисти унікальності своєї нації. Аналогії знаходимо в тому «Хлопчику в смугастій піжамі». Так мати маленького Бруно – хлопця із васильковими очима з квітучої жінки перетворилась на убиту горем бабцю. До речі, Бруно — яке символічне ім’я! Це саме він синок начальника концтабору за сюжетом фільма, один з головних героїв. Ми бачимо війну через призму дитячої наївності… І юний дослідник закінчує врешті, як його іменитий тезка. Так, нагадайте-но собі, за що і як загинув Джордано Бруно…

Взагалі я ладна розібрати цю німецьку родину «по кісточкам». Ось батько Бруно, наприклад, — типовий персонаж, який ставить громадянські інтереси вище за особисті. За «обов’язком служби» навіть стоячи на похоронах власної матері, він не прибирає з могили листівку, у якій Гітлер «черконув» покійній пару рядків на «вічну пам’ять». Хоч добре знає — його мати не хотіла такої «шани» від «фюрера».

Його старша дочка Гретель напрочуд схожа на батька. Та знаєте, спеціально не буду вам розповідати найцікавішого: як вона «клеїлася» до молодого солдата Кеплера і як втратила його в один момент. Як зі старанної дівчинки з косичками перетворилась на палку прихильницю ідеології Гітлера і як розвішувала плакати з його вусатою фізіономією у себе над ліжком.

І взагалі, я б радила вам цей фільм, навіть якщо ви терпіти не можете мелодрами. Щоправда, треба буде й тут постійно стримувати свої «сльози і шмарклі», адже закінчується все трагічно, що в принципі, й закономірно, й більше скидається на реальний розвиток подій.

Ні-ні, не думайте, я не така — я не радила б вам «мильних опер». Все дуже серйозно! Настільки серйозно, що я задала своїм знайомим питання: 
«Чи належить «Хлопчик в смугастій піжамі» до числа тих фільмів, які змінюють світогляд сучасної людини?»

Андріана Денькович, учениця 10-Б класу МЗОШ №1:

«Звичайно, так. Цей фільм дає зрозуміти, що євреї, як і представники всіх інших націй, такі ж люди, як і ми, й ставитись до них потрібно з повагою. Водночас «Хлопчик в смугастій піжамі» не налаштовує вороже проти німців. Словом, після перегляду цього фільму розумієш: навіть найчерствіша людина повинна задуматись над тим, як вона ставиться до свого оточення і взагалі, почати втілювати в цей світ побільше добра».

Марія Борисівна Полупанова, керівник гуртка «Школа журналістики»:

«Однозначно. По пропозиції своїх вихованців я подивилась цей фільм і ще більше стала поважати своїх підопічних — неодмінно вони виростуть в прекрасних, думаючих людей. А що стосується фільму, то його потрібно в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (27 січня) показувати в кожній школі, університеті, профтехучилищі».

Залишилось заслухати останнього респондента, Тамілу Петрівну Горову — мою хрещену мати і водночас кандидата ветеринарних наук:

«Ні, фільм «Хлопчик в смугастій піжамі» не може змінити суто мій світогляд. Все залежить від людського фактору. Але якщо копнути глибше, то розумієш: для нас, українців, цей фільм має особливо важливе значення. Дуже часто ми не помічаємо того, що відбувається «за парканом». Так само начальник концтабору продовжував знущатись над євреями, поки його не торкнулась ця ж проблема — його син переліз через колючий дріт і опинився на «фермі»! Ми часто відтягуємо рішення проблеми, аж доки вона сама не ввірветься в наше життя… Але ж воєнні дії відбуваються всього за кілька кілометрів…»

У «Хлопчику в смугастій піжамі» дуже вдало підібрані актори, часто крупним планом показують їх наївні очі. Вони розуміють війну по-своєму, по-дитячому…

Але всі події, що колись відбувались, для чогось були потрібні. Як сказав один із героїв фільму: «Не було б історії, не сиділи б ми зараз з вами за цим столом».

Що ж, хто з моїх респондентів правий? Вирішувати тільки вам, любі читачі, якщо не пожалкуєте виділити годинку-другу на перегляд цього зворушливого фільму.

До речі, ви помітили, що фільми в основному знімають про гострі соціальні проблеми, а поезії пишуть від нещасливого кохання? Чомусь натхнення приходить до нас тоді, коли нам сумно. Шедеври не народжуються на хвилі щастя…

Можливо тому, брат мого прадідуся, уникнувши страшних тортур Бухенвальду, написав книгу про те, що бачив і чув у дні перебування в концтаборі і взагалі — про жахіття війни?

Ви будете спантеличені дружбою Петра Васильовича Кудряшова — російського підлітка з німецькою дівчиною — Урсулою Бойтельшпахер… Дружбою між «ворогами», що продовжилась до кінця життя…

Петро Васильович Кудряшов в молодості із мамою Клавдією

нашивка на робочій формі в концтаборі «Бухенвальд»,
яку брат прадідуся зберіг на пам’ять

Книга перекладена німецькою мовою і видана у декількох екземплярах. Один із них бережно зберігається на моїй поличці… Часто поглядаю на нього, коли «шпрехаю» по телефону з прабабусею Урсулою про покійного прадідуся…