Хай їй буде з роси та води

Сьогодні я вкотре бачила розумних, цікавих, допитливих представників майбутньої України. Вони належать до одного покоління. І вже тепер змінюють її на краще тому, що мають що сказати своїм співгромадянам, незважаючи  на юний вік. Це вихованці гуртка «Школа журналістики», котрим я керую.

А зверталася до них Віка Кудряшова – студентка Інституту  журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Ще у минулому навчальному році вона була ученицею, а тепер — студентка. Зовні зовсім не змінилася – школярка та й годі, а ось внутрішні зміни явили нам глибоку, змістовну людину. Вона й раніше такою була, інакше не здолала би планки такої висоти – вступ до університету, що впевнено тримається в  сотні найкращих вузів світу. Але саме цей факт надав їй впевненості у собі, відкрив нові горизонти, що прямо пов’язані з майбутнім України.

Віка охоче ділилася своїми першими враженнями від першої половини першого навчального року у зовсім чужому місті.

— У Києві ти не можеш бути один на один із собою тому, що кругом люди. Це у Миколаєві тихо та спокійно, а там метушливо, гамірно, — ділиться враженнями від столиці наша гостя.

— В Інституті журналістики вчаться талановиті, яскраві дівчата та хлопці. З ними цікаво, — розповідає дівчина.

— Розмовляємо ми  як українською, так і російською мовами. Сама ж я стала більше спілкуватися українською мовою, — каже Віка.

— В школі я вчила усі предмети, адже це основи загальних наук, котрі потрібно знати для того, щоб відповідати вимогам часу, — пригадує дівчина.

— Вивчаємо багато цікавих предметів. Особливо до душі предмет, на котрому нас вчать постановці голосу. Ось здам сесію і вам покажу як це робити, будемо вчитись скоромовкам, — заохочує Віка.

— Подобається вивчати німецьку мову тому, що ці заняття нагадують ті, що відбувалися у моїй Рідній школі №1. А ще в Києві є вулиця Ольжича, і в цьому теж перекличка з рідним містом, — наводить рецепти протистояння ностальгії Віка.

— Навчання в університеті доповнюється зустрічами з відомими особистостями, як, наприклад, політик Валентин Наливайченко,  журналісти Матвій Ганапольський, Олександр Ткаченко, Марічка Падалко, Наталя Нагорна, паралімпієць  Андрій Демчук, співачкаТіна Кароль. Намагаюся встигати і вчитися, і відвідувати такі цікавинки, — розказує Віка.

— У Києві багато музеїв, театрів. То обов’язково побуваю у більшості з них,  — планує Віка.

— У Києві уважним потрібно бути, а то залишитесь без гаманця, як я, — попереджує дівчина.

Ми з задоволенням та уважно слухали Віку, ставили їй запитання. А цікавились багато чим: чи має вона кумира в журналістиці (з ведучих — Оксана Марченко), чи бачить себе в комусь з відомих (поки що ні), чому їй політологія здалася нудною (певне, що викладають так), як вчать різним стилям журналістики (є спеціальний предмет), що потрібно для того, аби бути цікавим читачам, слухачам, глядачам (розумітись на різних сторонах життя), як живеться у гуртожитку (перших два тижні шум заважав, а зараз просто не звертаю на нього увагу), чому при подачі творчих робіт при вступі до університету не беруться до уваги роботи, опубліковані у соціальних мережах…

Спостерігала я за своїми вихованцями, і раділа з того, що  вони розумні, цікаві, допитливі представники майбутньої України. І минулорічна вихованка, і нинішні гуртківці охоче вчать журналістику. Тільки кожен на своєму рівні: Віка в університеті, а школярі – в гуртку. Тож і потрібні такі зустрічі (нещодавно нашими гостями були колишні гуртківці, а нині студенти Аліна Величко та Ліза Нагірняк), щоб знати свої перспективи та наближати їх. Приклад Віки Кудряшової (навчання в школі, підготовка до вступу до ВУЗу (публікації на різних сайтах, у різних газетах) підтверджує відому народну мудрість «Навчання і труд – все перетруть».

Залишається тільки подякувати їй відомим українським фразеологізмом:

— Хай  їй буде з роси та води.

А моїм вихованцям, окрім цього, ще й наполегливості Віки Кудряшової.