Вітовські вежі на "Виноградній Кручі"

Про вежі у поселенні Вітовка відомо з історичних джерел досить мало. Переважно відомості про Вітовські вежі описані побіжно, в загальних рисах і без певної конкретної прив’язки до місцевості. Разом з тим маємо досить чіткі згадки щодо цих споруд в описі будівництва церкви Богоявлення Господнього:

» …хтось чужий для села, в 1774 році, взявся будувати церкву з не великою з боку селян допомогою. Церква ще не була закінчена, а вежа вся пішла на будови». ( В. І. Григорович Записки антиквара, с. 46 ).

Фортифікаційні будівлі Великого Князівства Литовського (далі ВКЛ) – замки, форти, вежі, оборонні вали, як правило, були однотипні.

З певністю можна сказати, що Вітовська вежа мала вигляд типової вежі 14 ст., котрі були поширені у ВКЛ на той час. 

Вежа являла собою окремо стоячу кам’яну будівлю циліндричної або прямокутної форми.

Вежа мала три поверхи, на другому поверсі встановлювались гармати. Вежа також мала підземний хід для комунікації, постачання харчів і боєприпасів, відходу залоги у разі неможливості її оборони. За оповідями старожилів, входи до розгалуженої мережі підземних ходів під нашим районом зустрічалися досить часто аж до 60-тих років включно. За їхніми словами, дехто з богоявленців навіть робив собі підвали з цих ходів, замуровуючи проходи.

Зараз важко сказати, до якої міри правдиві такі відомості, але можна припустити, що частина системи підземної комунікації існує і досі. За інженерними планами 14-15 століття фортифікаційні споруди (вежі) будували не у самому поселенні, а приблизно за 0,5 км на підступах до посаду, форту чи укріпленого земляним валом села.

Вежі використовувались не лише для оборони, але і як спостережні та сигнальні пункти, тому будувались вони переважно на панівних висотах. За логікою можна припустити, що вежа могла стояти на узвишші неподалік Вітовтової балки. 

Можливо, це був район теперішніх вул. Ватутіна або Ольшанців. Відомо, що на вул. Зеленій (тепер вул. Ольшанців) ще 1774 року було розпочато будівництво нової церкви Богоявлення Господнього. Річ у тім, що камінь якраз брали з залишків давньої вежі Вітовта. Отже руїни старої вежі могли бути не дуже далеко від будівництва церкви.

На перший погляд здається дивним, як середньовічна держава в степу змогла збудувати мережу фортифікаційних споруд за короткий час. Як вказує у своїй праці професор Ю. Котляр:

«Важливу роль в освоєнні й розвитку Прибузьких земель зіграв Великий Князь Вітовт. Для зміцнення кордонів будувалися замки й фортеці, а для торгівлі – митниці та нові міста. Відомо, що історія Вітовки як адміністративної одиниці Великого Князівства Литовського завдячує митниці яка була збудована за князювання Вітовта.

Митниця діяла на переправі через річку Південний Буг, пізніше відома в історії як «Вітовтовий брід» (насправді «Вітовтовий брід» лежить в гирлі річки Синюха — В.Мних). А поруч почав рости населений пункт. Крім Вітовки на території Миколаївщини були збудовані, — Соколець (Вознесенськ), Балаклея (у районі злиття Чичиклеї й Південного Бугу), Дашів (Очаків).

Литовські князі, приєднавши до своєї держави спустошені українські землі, намагалися їх заселити та освоїти. Будуючи по Дністру й Дніпру укріплені міста, скликали до них поселян не тільки з України й Литви, але й інших регіонів Східної Європи. На Дніпрі, при Таванській переправі за Вітовта була збудована митниця, на якій збирали торгове мито з купців, що їхали з Кафи до Литви, Польщі та інших країн Європи.

На давніх картах можна побачити назви: «Winaradna Kricza», (ймовірно, Виноградна Круча — В.М.) «Vitold Hammani». Французький військовий інженер Гійом Левасер де Боплан (XVI ст.) поруч із митницею позначив у цьому місці монастир.»

Скоріш за все, Боплан позначив руїни монастиря, бо він був зруйнований ще у 13 столітті, а карта була складена у 17 столітті. Також слід зауважити, що в трактування назви поселення вкралась неточність.

Першоджерелом цитованого уривка є історичний нарис Касьяновського, і Валентин Олександрович слово «Kricza» переклав як «Кріца». Назви поселень на мапах написані польською мовою, і сполучення польських літер «cz» читається як українське «ч» . Тобто дослівно читається «Кріча». Беручи до уваги той факт, що Боплан був французом, — цілком логічно, що в польській мові він міг припуститись банальної помилки, позначивши поселення як «Kricza» замість «Krucza». До того ж, слова «Kricza» у польській мові немає.

Велике Князівство Литовське дуже швидко поширювало свій вплив все далі на південь, бо зустрічало підтримку місцевого населення. Коли у 1340 р. помер Юрій II, українські бояри запросили князювали його зятя Любарта — Гедимінового сина.

Любарт був православний і мав християнське ім’я — Дмитро. Він здавна жив на Волині, знав українську мову. Любарт — Дмитро став першим руським князем з литовської династії Гедиміновичів.

Литва глибоко була просякла українсько-білоруською культурою, усі старші представники литовської династії були грецької віри (тобто були православними) — Любарт, Ольгерд, Коріят, Наримунт, і майже всі сини Ольгерда. Велике князівство Литовське являло собою федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких великий князь практично не втручався. Місця князів з дому Рюриковичів зайняли представники литовської династії Гедиміновичів, але невеликі князівства зберігали свою внутрішню самостійність та своїх місцевих князів.

Урядова мова великокняжої канцелярії була руська (білорусько-українська). На українських землях литовські князі не вводили жодних змін, але використовували давні звичаї і відносини у суспільстві. «Ми старини не рухаємо й новини не вводимо» – це була основна засада литовської політики.

Було відновлене давнє правило — хто має землю, той мусить відбувати військову службу. Хто ж у війську не служить, у того відбирали землю.

Таку вимогу було поширено на всі верстви населення, від князів і панів до дрібних бояр, міщан, церковних людей і навіть селян.

Щоб здійснити масштабні будови, потрібно було багато робочих рук та досить багато фахівців, котрі розумілися на будівництві.

Згідно Кенґсбергського літопису за 1352 рік:

«Татарська орда через внутрішні роздори ослабла і не мала сил утримати в своїх руках раніше підконтрольні їй землі.»

Литовська держава скористалася цим і почала займати все більші простори.

Отже на час владарювання князя Вітовта (ще при житті він отримав назву – Великий) і поширення кордонів Великого Князівства Литовського до Чорного моря, держава мала потужну армію і величезний матеріальний та людський ресурс. Ця держава була незалежною і від поляків і від Москви, звичаї в ній були цілком європейськими.

Іноземних послів і мандрівників вражали темпи будівництва фортець та оборонних укріплень. Як правило, фортеці з каменю споруджували всього за місяць. Необхідність створення низки укріплених поселень на південних кордонах держави стала причиною заснування Вітовки як адміністративної одиниці на південному пограниччі ВКЛ у 1399 році.

З великою ймовірністю можна припустити, що саме бані на вежах Вітовки виглядали як на фото типової вежі 14 століття, котра збереглася на Волині .

Власне топонімічна назва селища «Виноградна Круча» на мапах інженера Боплана зайвий раз доводить, що поселення на місці майбутньої Вітовки існувало ще з часів Київської Русі, як і дівочий монастир на піщаній косі поблизу Вітовки. Литовська доба в історії нашого краю стала логічним продовженням славної історії Київської Русі.

Щоб мати якнайбільше воїнів, уряд щедро роздавав землі між охочих служити у війську. Осаджував нових поселенців на пустих просторах, всіма способами заохочував своїх громадян до військових повинностей. Радо замінював усі податки й інші обов’язки на воєнну службу.

Саме цими принципами можна пояснити швидку колонізацію південних причорноморських земель сучасної України українським людом з центральних теренів України у 14 столітті.

Наслідком політики заохочення була міграція величезної кількості українського люду у причорноморські степи і виникнення низки поселень в гирлі Південного Буга, серед яких була і Вітовка.

Ось як пише про цей період історик, доктор Михайло Антонович:

«Вже від 1409 р. вдавалось Вітовтові садовити по своїй вподобі ханів у Золотій Орді. Багато інших татарських орд признали його зверхність і були усадовлені на Правобережжю. З метою опанувати морський берег розбудував Вітовт фортецю Акерман та укріпив Тавань над дніпровським лиманом.

Розвинулась жива торгівля з італійськими, в першу чергу ґенуезькими купецькими факторіями в Криму; Широка хвиля українського хліборобського населення рушила в степи під проводом місцевого панства, зобов’язаного охороняти це осадництво.»

З часом величезна держава від Балтійського до Чорного моря (одним з крайніх форпостів якої довгий час залишалася Вітовка), поширила свої володіння далі на лівий берег р. Буг. 

Карта ВКЛ

Невдовзі була збудована фортеця Дашів, котра з часом перебрала на себе функції оборонного та політичного значення. Вітовка залишилась у запіллі і поступово втратила роль важливої адміністративної одиниці ВКЛ. Проте роль цього поселення у зміцненні влади литовської держави на землях Причорномор’я є, безперечно, великою.

«Погоня» — Герб Руських земель у складі ВКЛ 

В бурхливій історії середньовіччя заснування Вітовки не було випадковим, але стало не лише наслідком, але й живою пам’яткою великим перемогам над ордою трьох православних народів (литовського, українського і білоруського). Народів, котрі збройно звільнились від монголо-татарського панування, здобувши перемогу над загарбниками на Синіх Водах (річка Синюха на території теперішнього Первомайського району) задовго до того, ніж це зробила Московія внаслідок Куликівської битви.

Джерела:
1. «Історія українського війська»- Іван Крип’якевич, Львів 1936р. Видання Івана Тиктора (ст. 133- 134).
2. Професор Ю. Котляр – » Богоявленськ – сакральна територія Миколаївщини «.
3.Кеніґсбергський літопис – ( Малюнки і гравюри).
4. Шабульдо Ф. М. Земли Юго- Западной Руси в составе Великого Княжества Литовського. — К.: Наукова думка, 1987. — 183 с.
5. Jankiawiczienie A. Wschodni obszar wystempowania goryku i niektore specyficzne cechy litewskiej architektury XV – XVI wieku // Kwartalnik architektury i urbanistyki. Teoria i historia. — Т. XIX. — Warszawa: (1974) С. 233–242.
6. Por. M. B. Topolska, Czytelnik i książka w Wielkim Księstwie Litewskim w dobie Renesansu i Baroku, Wrocław 1984.
7. Polak T. Zamki na kresach: Białoruś, Litwa, Ukraina / Pracownia Badań i Konserwacji Obiektów Zabytkowych. — Warszawa: 1997. — 223 с.
8. Михайло Антонович . Історія України (фрагменти).

Підготував Віктор Мних 
(голова історико-просвітницької секції Вітовського Українського товариства)