Життя на передовій: як ведуть побут військові на позиціях Миколаївщини

За десять кілометрів від позицій українських військових на Миколаївщині — російські війська, а поруч з бійцями на передовій — медик та капелан, і у кожного свої бойові завдання. Про те, як облаштований їхній побут та які задачі виконують, розповіли кореспондентам «Суспільного».

Олександр з початку повномасштабних бойових дій займається волонтерською діяльністю. Нині він ще й позаштатний капелан. Говорить, що офіційно влаштовуватися не хоче, адже має змогу співпрацювати і допомагати військовослужбовцям з різних батальйонів. Допомогти бійцям вистояти морально та впоратися з психологічним навантаженням — його задача.

«Особливо людям важко, коли залишилася сім’я вдома, діти, дружина, бувають такі, які повиїжджали, бувають такі, що залишаються. Найважче для хлопців, коли їм зраджують. І доводиться з ними спілкуватися, допомагати їм. Найважче тоді, коли люди помирають. Це найважче. Коли люди живі, немає значення, навіть «300», поранені. А от найважче, коли багато смерті. Бувають такі тижні, що не одна смерть. Звикаєш, але до цього дуже важко звикнути», — розповідає капелан.

Володимир — один з бійців, які стоять на позиції. Він навідник. Про свою роботу розповідає з посмішкою, втім не приховує, що важко.

«Я навідник на БМП 2, стріляю з пушки на машині. Наскільки важко? Жарко. Не знаю навіть, важко, бо додому хочеться», — говорить боєць.

Джгути, бинти, шприці, ампульниця, засоби для зупинки кровотечі — бойова медикиня «Глюкоза» показує кореспондентці свій похідний рюкзак. Там все необхідне для надання невідкладної допомоги бійцям. У свої 34 «Глюкоза» п’ять років на службі. Розповідає, що зараз найважче.

«Службу несу з 2017 року. На цей час мобілізована, тому що була звільнена і через три місяці почалася війна, мене мобілізували. До цього була в артилерії, зараз у піхоті. Дві різні речі, але з обов’язками справляємося. Ситуації бувають різні. Це не мирний час, це війна. Взяти ротацію і на цей момент — це також дві різні речі. Тяжко, тяжко по-своєму, тяжко морально, додому хочеться», — говорить «Глюкоза».

«Глюкоза» в 2014-2015 роках працювала в Авдіївці медичною сестрою в хірургії. Тоді ж і зрозуміла, що на передовій не вистачає медиків. Так і знайшла своє покликання.

«Я бачила, коли привозили людей, що на передовій не вистачає медичних працівників, там елементарно не накладений правильно жгут — люди вмирали від кровотечі», — говорить медикиня.

Жінка розповідає, що на передовій страшно, але доводиться шукати в собі сили, протистояти, заради рідних.

«Щоб сказати, що легко — нелегко, сказати, що не страшно, мені здається, кожна людина боїться. Але є вдома ті люди, заради яких ти тут знаходишся. Ти знаєш, що ти можеш допомогти», — каже жінка.