Як серед «геррів і фрау» в Одесі школярі з Корабельного готувались «горішки клацати»
Учні Миколаївської школи №1 ім О.Ольжича
в перший тиждень літа їздили в німецькомовний табір під Одесою, який готує до здачі мовного диплома, що дозволяє вчитися в Німеччині. Ось що пише до «Корабелів.Інфо» про цю подію Вікторія Кудряшова — одна з учасників цієї подорожі:
«…Майбутні одинадцятикласники Рідної Першої школи – DSD-школи, що дає можливість отримати німецькомовний диплом та навчатися в Німеччині, збираючись в німецькомовний табір, все ще нажахані пробним іспитом в 9 класі, втішали себе різними фактами: обіцяним вільним часом, перспективою знайомства з іншими DSD- кандидатами з міст південної України.
До того ж ми ще мали, вибачаюсь за вираз, не впасти «лицем в багно» перед своїм вчителем – «герром» (тобто «паном», ви зрозуміли) Зайцем Володимиром Михайловичем, який ще до табору сварив нас за прогули занять із підготовки до іспиту, але в той же час щиро вірив, що на фоні шкіл Кривого Рогу і Запоріжжя (до речі, із поглибленим вивченням німецької мови, що в нас в школі не практикується, взагалі-то!) ми виглядатимемо не гірше. А ще утішав пільгами: у разі успішного складання іспиту звільняємось від ДПА з німецької, а потім ( знову ж таки, цитата) «ЗНО будемо клацати, як горішки».
До речі, про пільги. Поїздка в табір обійшлась для особливо економних усього в 250 гривень: звичайно, це в тому разі, якщо ти не спокусишся на атракціони, які знаходились неподалік пансіонату «Лермонтовський», де ми і проживали, або ж на сувеніри на славнозвісній Дерибасівській…»
«Загалом, ми залишились задоволені», — розповідає Вікторія. Їй з товаришами довелося брати участь у непростому квесті по Одесі, у психологічних тренінгах. Вони вчилися дебатувати на німецькій, виконували багато практичних мовних завдань. Ось, наприклад, про деякі з них:
«Кожен із нас тягнув листочок зі словом і мав обійти мало не всіх присутніх, аби знайти до заданого слова антонім. А коли «антонімічні пари» нарешті склалися, вони мали знайти в своєму сусідові якусь особливість та розповісти про неї. Звичайно ж, німецькою. Все німецькою!
А згодом ми стали журналістами, волонтерами та акторами театру. В кінці тижня групи мали представити свою роботу: журналістські статті чи фільми, театральну постановку, або розповісти про доброчинну справу (так, волонтери і собак безпритульних ловили, й допомагали самотнім бабусям, і одяг для бідних сиріт шукали! Але не насправді, а, так би мовити, «для соціальної реклами»)…
Мовчу вже про пари у фрау Майер (ця жінка є координатором по DSD на Півдні), яка вчула найслабшу сторону людей «гуманітарної крові» та почала задавати математичні задачки, та ще й німецькою! Не просто так, звичайно, а для розвитку в нас аналітичного мислення: пані вчила нас, як правильно писати твір на письмовій частині іспиту, тому просто необхідним було уміння описувати та порівнювати графіки, розглядати проблему з різних позицій, не розмито, а ясно висловлювати свою думку…
А ввечері ми завжди дивились фільми німецькою — ми виконували аудіювання за сюжетом фільму, а потім обмінювались листочками з питаннями та перевіряли їх. Далі фрау Майер скаладала в капелюшок тільки ті з них, на яких відповіді були правильними, й викликала когось з DSD-кандидатів, які витягали три листочки навмання. Щасливчики, яким належали ці ідеальні листочки, отримували канцелярські подарунки»...
Вікторія згадує, що особливо зворушливим був вечір прощання, де молоді вручали сертифікати, та на якому учні Миколаївської школи №1 «просто вийшли з усмішкою на всю фізіономію та від серця просто-таки прокричали гімн Рідної школи…»
«Настільки тепло ми заспівали, що, признаюсь, мороз по шкірі пішов…» — пише школярка. – «У кінці прощального вечора всі відчули себе піонерами: на шию кожному фрау Майер пов’язала хусточку (щоправда, не червону, як в радянських таборах, а білу) та сказала, якої ж, власне, вона про нас думки за ці неповних 5 днів (не повірите, так по-материнському це виглядало!)…»
Аналізуючи поїздку, Вікторія констатує:
«Вдячність і рішучість мене взяла. Так, було складно. Я мучилась та борсалась в своїх мовних прогалинах, дивилась на рівень інших, для яких розмова з живим німцем не викликала таких труднощів. Та все ж я не шкодувала: мізки й влітку тренувати треба, а то до осені зовсім засохнуть…»