Рідний Миколаєве, ти прокинувся… Я люблю тебе! Ти зможеш!

Автор: випускниця (2014 р.) Миколаївської
школи №1 Катерина Черемнова

-з чого почати-

Моя мала Батьківщина. Моє місто.

Почати писати сухі факти? Почати з назви та історії? Почати з досягнень і падінь? З чого почати?..

Почну з найголовнішого. Я люблю тебе, Миколаєве. Я щиро віддаю тобі одні з найпотаємніших частинок свого серця. Я скучила за тобою. Сьогодні я далеко, сьогодні мене прийняло інше місто, але жодного дня немає, аби я не згадувала тебе.

І нехай моя робота не буде прикладом журналістської праці, нехай в моїй роботі буде більше емоцій, ніж фактів. Нехай. Але саме так кожен із вас відчує, яким воно є сьогодні, моє місто, чим живе, як пишеться його історія сучасності.

І розповім я про це в часовому просторі, вірніше у різниці часу, мірою в трохи більше ніж півроку. Всього лише кілька місяців…

-29.03.2014. Уявні утиски, моє місто страждає від абсурду-

Я не проти різних мов, різних народів і тому подібне.Не проти. Але державне повинно бути єдиним! Я люблю усіх… Але я не сприймаю сьогоднішнього абсурду, коли люди не те, що думати не хочуть, вони не чують і навіть не збираються почути. Написала якось це 29.03.2014 року, прогулявшись по місту і отримавши чергову порцію «задоволення». Трохи думок про уявні утиски російського, які є актуальними. На жаль, актуальними.

Не місто, а суцільний «совок». Йти по вулиці і відчувати, що люди навколо схожі на зомбовану купу невольних. Так. Я розумію — у кожного своя думка. Але… Самі себе люди мого міста їдять, на себе ж плюють, себе ж ганьблять. І як тебе любити, місто?

Аж ніяк. Грає російська музика. В книгарні крім Шевченка, Франка, Жадана і ще деяких вся поезія — російська. Про прозу я взагалі мовчу. Написи, магазинні вивіски не українською аж ніяк. Навколо усі розмовляють як? Ай, то послухайте! Рідна мова? Ні… Ось і один російський театр, а ось і школа, щоб декому зручно було. Не все, але такого багато. Ми ж «цінуємо», «поважаємо»! І в той же самий час поряд стоять люди, які лихо вірять у те, що усе російське у нас підлягає утискам. Це абсурд.

Так. У кожного своя думка. Тілько мені щось дуже здається, що в декого вона настільки необгрунтована, що просто доходить межі міражу. Але, якби ж той міраж залишався сам на сам із недорозвиненим людським мозком. Е ж ні. Він вилазить в моє місто і робить його суцільним багном, в якому люди так і раді купатися, хлюпкатися, жерти себе зсередини, вміло плутаючи праведне й грішне, історію, сучасність, правдиве і брехливе, а то й навішане комусь за гроші.

От тільки мені це не до смаку. Дякую. Не треба.

-18.11.2014. Ти розпочав новий шлях-

Любе моє, скучила за тобою. Скучила за всіма тими моментами, які ми пережили разом минулої весни та літа. Тепер я в іншому місті. Воно неймовірне, і люди тут чудові. Але, знаєш… Рідне є рідне. І тебе я люблю більше за всі найпрекрасніші міста разом узяті. Я, чесно, ніколи б не подумала, що так сумуватиму за тобою, що малюватиму твої образи у себе в голові, що уявлятиму наш з тобою спільно проведений час.

З того моменту, як ти почало змінюватись, любе місто, я нарешті почала відчувати тебе, почала насолоджуватись, гуляючи твоїми вулицями. Рідний Миколаєве, ти прокинувся великою щирою юрбою, ти відкрив очі на світ, ти розпочав новий шлях.

Я чую на вулиці українське слово і чую його частіше всього від молодих пар. Це дає надію на краще майбутнє, на національно свідоме майбутнє. Я бачу повсюди вишиванки, вишиванки й усілякі дрібнички та забави з українською символікою. А ці прапори…Нехай їх і не так багато, але як вони прикрашають ті старі змучені «хрущовки».

А люди, скільки нових та цікавих людей останнім часом я в тобі зустріла. Щирих, розумних, патріотичних. А марші вишиванок, коли виходять тисячі з одним гаслом і єдиним бажанням, бажанням щастя своїй країні, коли у багатьох із них сльози на очах…А ворожих поглядів вже немає, ні у кого, лише сльози…Моє місто виправляється, місто перевиховується… Миколаєве, ти зможеш.

-Миколаїв – Україна. Навіки. Назавжди-

Ось такі два тексти. Дві сторони емоцій. Я і справді полюбила своє місто за кілька місяців більше, ніж протягом життя. Дивно. Але правда.

…Зараз я у Львові. Навчання. Але часом просто заплющую очі і згадую свій Південний Буг, згадую захід сонця біля річки, згадую знайомі місця, згадую вулиці та вулички, згадую небо свого міста, згадую його запах, згадую і бажаю хоч на день, невеличкий день, знову відчути його.

І, знаєте, сльози на очах, коли хтось говорить: «Подивіться, як бореться Миколаїв, подивіться, як стоїть Південь!» Адже це правда, ми боремось, люди змінюються, люди обирають інше життя, місто відкриває очі. Звичайно, нас не зрівняти зі Львовом та подібними містами, але… За той короткий час ми змогли змінити більшість свідомостей.

Я вірю і віритиму, що жодна лиха сила не ступить ногою в моє місто, а якщо так – то воно стоятиме до кінця. Ми вже не той Миколаїв, вибачте за просторіччя — не совковий, а український ми. Український!

Що таке півроку в історії? Піщинка! А ми змогли… Перший поштовх, другий…Процес пішов. Процес нового світобачення, нового життя, нових поглядів, нових ідей, нових бажань, стимулів і мотивацій. Миколаїв – Україна. Мала Батьківщина – Велика Батьківщина. Навіки. Назавжди.

Нагадаємо, ми писали: «За мрію потрібно боротись«