Вікторія Кудряшова: «Чому розплодились "Азірови"?»
21 лютого – Міжнародний день рідної мови
Англійські пісні, німецькі фільми та китайські вироби. В умовах такого інтернаціоналізму немає часу навіть відрізати собі сала: зосередившись на вивченні іноземних мов, ми, мешканці південної України, й досі не можемо обрати між «мовою» та «языком». Тому й вирішили не обтяжувати себе лінгвістичними питаннями — так граматичні форми опинилися в блендері українсько-російських слів, а суржик став продуктом побутових розмов.
І навіть обізнаність з нормами української літературної мови й чималий словниковий запас не рятує громадян від спокуси бодай трохи перекрутити мовний зворот на свій лад- ненавмисно звичайно, просто так розмовляти комфортніше. Навіщо задумуватись над очевидним перекладом, якщо тебе зрозуміють і на суржику?
Саме так і міркує більшість українських людей: вони наче й не проти життя без русизмів, проте не хочуть виділятися серед зрусифікованого оточення й залюбки підтримують розмову на вигаданій народом мові. Фразу: «Я розмовляю на суржику тому, що…» цей тип людей закінчує так: «…тому, що бiльшiсть людей, з якими я спiлкуюсь, розмовляють також на суржику».
Проте, найбільш типовою причиною використання спотвореної мови є все-таки те, що українці просто несповна нею володіють. Респонденти чесно зізнаються: «Я розмовляю на суржику, бо недостатньо знаю українську і не можу чисто нею розмовляти».
Так, для деяких людей й справді складно швидко переключатись з російської на українську чи навпаки, але знаходяться й такі, в мовленні яких немає місця суржику: одна з опитаних дівчат у школі звикла спілкуватись виключно українською (враховуючи те, що в ЗОШ №1 встановлено мовний режим), а з домашніми й друзями — російською. Це стандартна мовна ситуація й для мене, виключаючи те, що вдома я все-таки маю необережність використовувати суржик.
Чому дивуватись, якщо в наш час так поширене не тільки змішування українських і російських слів, але й української та російської крові? Наприклад, одна з відповідей розкриває всю хибну сутність суржику так: «Вдома всі розмовляють російською, мій тато взагалі росіянин. А мама вважає, що краще вже розмовляти російською, аніж калічити своїм незнанням українську, яку ти знаєш недосконало».
Та найповніше (бо з гумором) висвітлив проблему мовний «диспут», який розгорнувся між мною та моєю подругою в соціальній мережі:
— Чи розмовляєш ти суржиком?
— Я даже не знаю, ну, мабуть, так і єсть.
— Ти розмовляєш суржиком тому, що…?
— Тому, що мені подобається і російська, й українська мови, ось я і поєдную їх у свій суржик!
-…(тут були смайлики, якщо вам так цікаво)
— Мне тяжело говорить на украинском, я хочу, но не могу!
Тож, нащо слова, коли вони суржиком? Чому на книгах не пишуть, як на пачках цигарок: «Використання суржику шкідливе для вашого духовного здоров’я»? Так що, не зловживайте, товариші. Наша Конституція не передбачала ніякого мовного бур’яну, коли там писалося: «Державна мова — українська». А якщо ведення розмов рідною мовою не у вашій компетенції, то, дійсно, не ганьбіть себе й свій народ, не будьте «Азіровими»: шпрехайте чи спікайте, проте зі знанням справи.
