Известный паралимпиец — чемпион мира по плаванию Денис Жумела, передвигающийся на инвалидной коляске и проживавший в Корабельном районе города Николаева (пока рашисты не разбомбили его дом), несколько месяцев после этого провел на Западной Украине, а в преддверии зимних холодов переехал (с помощью волонтеров) за границу.
Возможно, кому-то из людей с ограниченными возможностями история о переезде Дениса поможет также решиться на эвакуацию из прифронтовой зоны, поэтому «Корабелов.Инфо» попросили его рассказать о подробностях этого процесса и своих впечатлениях.
«Після того як дім, в якому ми проживали, був зруйнований рашистами, ми вимушено переїхали на захід України. На щастя, в наших рідних був пустуючий дім, в якому ми і прожили кілька місяців. До цього той дім був нежилий вже багато років і потребував серйозного ремонту і утеплення. Тож, з наближенням зими встало питання, що робити далі. Ми вирішили спробувати перезимувати за кордоном. Подали заявку в одну з організацій, яка сприяє переїзду людям з серйозними захворюваннями і травмами, заповнили анкету. За кілька днів нам передзвонили, пояснили якісь дрібниці, які нас цікавили, і ми дали згоду на переїзд», — начал свой рассказ Денис.
«Схема переїзду була така: спочатку нас перевозять до Польщі у тимчасовий притулок, а потім починають підбирати країну і місце проживання. За тиждень нам повідомили, що з’явилось місце в тимчасовому притулку і ми можемо виїжджати.
Ми доїхали самостійно до Львова, де нас забрали волонтери на спеціалізованій машині і доставили через кордон до Польщі. Тимчасовий притулок був розташований в маленькому селі в домі для престарілих. Дім повністю обладнаний для людей з особливими потребами. Там ми пробули майже місяць, чекаючи, поки нам знайдуть місце в іншій країні.
Чекати було найважче. Ніякої інформації щодо місця і часу від’їзду не було. За місяць із 20 присутніх там біженців не виїхав ні один. Всі були на нервах попри гарні умови проживання. Нарешті нас забрали волонтери і на машині доставили спочатку до Німеччини, де нам довелось переночувати одну ніч в готелі.
Наступним ранком приїхав представник Німеччини і супроводив нас до муніципалітету на реєстрацію. Нас їхало четверо. Троє залишилось в Німеччині, а мені з мамою сказали їхати далі — в Голандію. До Німеччини ми їхали 13 годин, і до Голандії ще 5 годин.
Доїхали туди ввечері, і нас направили в кризовий центр Утрехта. Величезне приміщення на 300 — 500 ліжок. Там сказали, що треба буде почекати, поки нам знайдуть місце, бо біженців дуже багато, а місць майже не залишилось. Голандія розраховувала дати притулок 50000 біженців, а на даний момент було вже більше 80000.
Самим важким був відгорожений куток у цій залі. На наступний день повідомили, що місце знайдене і нам вже заказали таксі. Приїхало таксі без підйомника, який потрібен, щоб загрузити людину у інвалідному візку. Його відправили і домовились про інше таксі. Прочекали пів дня. Таксі не прийшло. Довелось заночувати в центрі. Наступним ранком повідомили, що таксі буде о 12 годині, та воно знов не прийшло. Заказали таксі вже на сьому вечора. І знов воно не приїхало.
Все це дуже попсувало нерви і нам, і волонтерам. У матері був нервовий зрив. 2000 кілометрів проїхати, і коли вже майже досягли мети — така халепа з таксі. Дійшло до того, що центр вирішив розірвати контракт з компанією-перевізником. Врешті-решт, дивлячись на наш стан, подзвонили одному з волонтерів, який таксував і погодився нас відвезти. Вже пізно ввечері ми добрались до місця призначення.
Не дивлячись на пізній час, нас чекав представник муніціпалітету, і ми швидко розмістились. Поселили нас в маленькому селі в пансіонаті для престарілих, де все пристосовано для людей з особливими потребами.
Дорога була довга, важка і нервова, бо ми їхали в невідоме. Але попри всі побоювання і особисті сумні історії тих, хто приїхав раніше, все завершилося добре. Працівники муніціпалітету дуже люб’язні і уважні. Турбуються про те, щоб все в нас було максимально зручно, враховуючи ті проблеми зі здоров’ям і пересуванням, що в нас є.
І окремо хотілось сказати слова вдячності волонтерам, які допомагали на нашому шляху спочатку в Польщі, а потім і в Голландії. Велика вдячність і низький уклін за допомогу і моральну підтримку. Дякую Голандії за гостинність.
Загальне моє враження через кілька днів проживання тут: Голандія — це рай. Люди дуже добрі та привітні; інфраструктура, організація всіх процесів — на вищому рівні. Навіть в маленькому селі, де нас розмістили, скрізь — гарні асфальтовані доріжки, замість орогож — акуратно підстрижені кущі, все чудово», — говорит Денис Жумела.
