"Розвиток України почнеться після кризи, до якої призведе Зеленський", - Портников

«Сьогоднішні 40-річні втратили шанс побачити справді суверенну й успішну Україну. Можливо, пощастить 10-річним. Це залежить від того, як голосуватимуть їхні батьки. Будуємо державу для дітей та онуків, а не для себе. Голосуючи за популістів, гальмуємо цей процес». Про це в інтерв’ю для Gazeta.ua говорить публіцист Віталій Портников.

Які за 28 років маємо досягнення на шляху розбудови української держави?

— З’явилась велика частина суспільства, яка усвідомлює необхідність побудови держави для українського народу. Демократичної й європейської. Такі люди не складають більшість населення. Але, коли 1991-го проголошували незалежність, більшість майбутніх українських громадян взагалі не усвідомлювали, що це таке. За кілька місяців до цього вони голосували за так званий оновлений Радянський Союз.

В Україні майже не було перебудови. Мали найбільш консервативне населення в СРСР. Це сталось через репресії, голодомори, перемогу більшовиків у громадянській війні. У наших пострадянських умовах більшість населення колишніх республік — це саме переможці у війні за владу після знищення монархії у Росії. Переможені, які могли б бути будівниками сучасної держави, фактично зникли з лиця Землі. Їх знищили під час війни, окупації України та подальших репресій. Це призвело до деградації населення. Наслідки помітні й сьогодні. Вони весь час даються взнаки на виборах.

Усвідомлення необхідності власної держави незворотне?

— Так. Але ми не знаємо, у яких саме межах існуватиме українська держава у майбутньому. Завжди ставимось до території, як до константи. Проте в історичному вимірі європейські країни часто змінювали свої кордони відповідно до обставин і настроїв населення. Уже сьогодні фактично контролюємо меншу територію, ніж 1991-го через окупацію Криму та Донбасу. Не виключено, що РФ захопить інші наші землі. Тоді майбутня незалежна Україна буде територіально іншою. Велика частина нашого населення, насамперед ті, хто не дуже хоче бути українцями, стануть росіянами.

Становлення незалежної України незворотнє. Але вона може бути в інших кордонах, з іншим населенням та уявленням про своє майбутнє.

Потребуємо політиків, які б змогли пожертвувати своїм рейтингом заради змін

Над чим варто працювати перш за все, щоб пришвидшити остаточне здобуття незалежності України?

— Треба розвивати культурну, історичну, мовну національну ідентичність. Без цього взагалі немає потреби будувати незалежну Україну. Можемо просто завершити війну і стати частиною РФ. Адже жодної різниці між українцями без ідентичності та росіянами немає. Російськомовна Україна дуже близька до сучасної РФ.
Друге питання — робота над відновленням територіальної цілісності країни та закінченням війни. Третє — економічні та соціальні реформи. Варто створити умови для зростання. Ці реформи не обов’язково мають бути популярними. Можуть призвести до тимчасового падіння життєвого рівня населення. Потребуємо політиків, які б змогли пожертвувати своїм рейтингом заради таких змін. Без цього Україна вічно буде аутсайдером світової економіки. Уже відстали настільки, що навряд зможемо бути багатою країною. Проте можемо бути державою, яка живе за правилами.

Які шанси ми втратили за 28 років?

— Їх мільйон. Проте не факт, що втратили безповоротно. 1991-го мали справу з радянським населенням, яке взагалі не уявляло, як будувати незалежну державу. Українська незалежність не є результатом реальних політичних здобутків громадян. Це наслідок розпаду імперії. Отримали історичний шанс. Але населення, яке не бореться наполегливо за самостійність, не може одразу побудувати державу.
Справжні державницькі зусилля почалися тільки після Майдану 2013-2014 років. Після перемоги Володимира Зеленського та партії «Слуга народу» на виборах цей процес поставили на паузу. Побудова державності знову розпочнеться після неминучої гострої політичної та соціальної кризи. До неї має призвести президентство Зеленського. Маємо пережити щеплення від популізму. З точки зору неминучих випробувань влада Зеленського матиме позитивний характер.

Як можна оцінити Революцію гідності для сучасної історії України?

— Неможливо тлумачити, не об’єднуючи з подальшим нападом Росії. Якщо б агресія не відбулася, Революція гідності була б черговим повстанням, яке українці влаштовують досить регулярно. Вони не призводять до карколомних соціальних і політичних змін. Після Майдану у Кремля не витримали нерви і ми побачили справжнє ставлення Росії до України. Це стало реальним шансом на побудову справжньої державності. У подальшому цей процес буде концептуально пов’язаний із російським нападом на Україну та розумінням, що РФ — не братня країна.

Що є найбільшою загрозою для України?

— Самі українці. Та частина народу, яка не готова до побудови повноцінної державності. Для них ідентичність не має великої цінності порівняно з добробутом. Це робить розбудову України досить важкою, гальмує її.
Наша державність зумовлена історичним процесом. Проте кожне голосування за популістів віддаляє можливість утворення незалежної, суверенної, успішної країни. Ті, кому сьогодні 40 років, вже втратили шанс побачити таку Україну. Можливо пощастить 10-річним. Це залежить від того, як голосуватимуть їхні батьки.

Як порівняно з 1991 роком змінилось громадянське суспільство?

— Тоді було у стані зародку. А зараз є чимало людей, які дійсно відчувають себе громадянами своєї країни. Вони активні, готові боротися за майбутнє. Їхня кількість збільшуватиметься з кожним роком. Але ніколи не стане більшістю населення.

Яких змін за 28 років зазнала влада, політична культура?

— Тут менше прогресу. Україна залишається типовим пострадянським політичним утворенням. Наші громадяни досі заражені патерналістськими настроями. Щоб змінити це, треба провести радикальні економічні реформи. Тоді в Україні утвориться клас власників, яким є що втрачати. Сьогодні більшість населення нічим не володіє. Такі люди не можуть будувати державу. Їм немає що захищати. Без економічних змін залишимось країною третього світу з бідним і безвідповідальним населенням.

На скільки нам вдалося вирватись із зони впливу Росії? У політичному, культурному, інформаційному сенсах.

— У політичному вдалось досить сильно. Однак все ще залишилася велика частина громадян, які перебувають під впливом РФ. Це показали результати останніх виборів. Якби Крим і Донбас не були окуповані та мали можливість голосувати, зберігся б традиційний поділ населення України. Половина орієнтується на Захід і цивілізований світ, інша — на Росію. Частина тих, хто обрав проєвропейський вектор, зробили це тільки тому, що там краще живеться. Вони не поділяють західні цінності. Це велика проблема. Маємо працювати з цими людьми. Доводити, що цінності — головне. Саме вони призводять до хорошого життя. Треба переконувати проросійську частину населення. Намагатися вирвати їх із обіймів «русского мира». Не факт, що вдасться. Можливо, колись доведеться констатувати, що проросійські та проукраїнські громадяни просто не здатні будувати одну державу. Маю припущення, що рано чи пізно будемо змушені зробити такий висновок. Тоді територія України зменшиться.

Треба тверезо дивитися на майбутнє. Заспокійливі розмови політиків про єдину країну не мають сенсу, коли люди не поділяють спільних цінностей, а для частини населення батьківщиною досі є Росія. Це заважає державі рухатися вперед. Якщо не визначимося, завжди будемо буферною зоною між РФ і цивілізованим світом. У такому разі проект «Україна» приречений на поразку.

Чи є у нас еліта? Хто це? Яка її роль?

— Ні, адже вона з’являється тоді, коли людям є що захищати з точки зору ідентичності та власності. У нас є люди, які мають політичний статус, займають посади. Вони змінюються іншими. Еліта — це наслідок соціальних, політичних, економічних процесів, які поки у нас не відбувались. У першу чергу — це формування верстви власників. Поки елітою можемо назвати тільки чотирьох олігархів — Ріната Ахметова, Ігора Коломойського, Віктора Пінчука та Дмитра Фірташа. Вони призначають президентів, депутатів, домовляються між собою про політичний стан у державі. На цих чотирьох фігурах еліта закінчується і починаються виконавці ролей.

Діячі культури, яких теж заведено вважати елітою, не користуються довірою більшості населення. У цивілізованих країнах такі люди є моральними авторитетами. А в Україні є просто ті, хто займається інтелектуальною діяльністю. Еліта — це верства авторитетів, а не люди, які вміють писати книжки чи гарно співати.

У чому найбільший потенціал нашої держави?

— Маємо стати звичайною європейською країною, яка дасть можливість населенню бути українцями. Це — єдина задача держави Україна. Таку ж функцію виконують Франція, Німеччина, Польща, інші країни. Добробут, економіка — це похідне.

Українці мають якісь особливі національні риси?

— Усі народи абсолютно однакові. Українці нічим не кращі й не гірші. Особливі риси — вигадка. Відмінність тільки у політичних, історичних і соціальних умовах їхнього розвитку. Тому маємо країну, яка поки є музеєм, пам’ятником минулого. Більшість наших співвітчизників — експонати XVІІІ століття. Тож маємо робити усе, щоб хоч наші діти стали частиною сучасного світу.

Які історичні уроки минулого могли б бути орієнтиром у процесі будування української незалежності?

— Українська історія зараз розвивається так само, як і всіх колишніх європейських держав. Вивчити тодішні помилки неможливо. Сьогоднішні українці мають зробити їх самі, щоб навчитись державному будівництву та утворити незалежну, демократичну країну. Навіть якщо цей шлях помилок та поразок буде коштувати нам найстрашнішу ціну, маємо його пройти. Без цього ніколи не буде української державності.