Голодомор на Миколаївщині - архіви свідчать

Наша країна 22 листопада згадує 81-і роковини страшного голоду 1932 — 1933 рр.

Вітовське Українське Товариство (голова ВУТ — Віктор Мних) робить свій маленький вклад у збереження пам’яті про невинно убієнних співвітчизників, зібравши історичні свідчення про страшні події тих років:

Голодомор на Миколаївщині — архіви свідчать

Минає 81 рік з того часу, коли центр комуністичної влади в Москві свідомо і планово організував небачений раніше в історії людства голодомор спрямований проти українців у 1932–33 роках.

Причинами кризових явищ у сільському господарстві України і зокрема Миколаївщини 1932 — 1933 рр було насильство над селянством, репресії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами у Жовтневому , Новобузькому, Миколаївському, Володимирівському, Очаківському та ін. районах Миколаївщини.

До тих , хто не виконував планів хлібозаготівель вживалися репресивні заходи. Сухою мовою документів це звучало так ; — » Засуджено за нездачу хліба 31 господарство , 46 господарств — контрактників . Позбавлено 38 господарств землі». Нормальною мовою це означає неминучу смерть. Господарства — штрафники заносились на так звану «Чорну дошку».

Відповідно як покарання продовольство у такі колгоспи не завозилося, що обрікало населення на повільну смерть. До слова з лютого 1933 року увесь Жовтневий район був занесений на «Чорну дошку». Разом з тим у селах охоплених голодом , стояли церкви переобладнані під зерносховища і були повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях , його переганяли на спирт , експортували за кордон. А селяни тим часом пухли від голоду. Багато сіл спорожніло а ще більше вимерло наполовину. Одне з таких сіл яке вимерло цілковито — село Новопавлівка, що у Жовтневому районі.

На 1 вересня у Миколаївській області заготовлено 7 тис. 144 т зерна, що складало 81,7%. Бюро Миколаївського міськкому партії у рішенні записало: «…якщо протягом 5 днів не буде виконано плани хлібозаготівель, притягнути до суворої відповідальності керівників і секретарів парторганізацій колгоспів. Органам міліції, ДПУ, прокуратурі… надати допомогу по вжиттю адміністративних заходів до злісних нездавачів хліба».»

Те ж таки бюро Миколаївського міськкому КП(б)У та міськрада на спільному засіданні 7 жовтня 1932 р. змушені визнати стан сівби по районах як незадовільний. Основна маса сільрад, радгоспи та колгоспи не виконали директиви партії та уряду.

Запропонувати головам с/рад Варварівської, Весело-Кутської, Костянтинівської, Пересадівської, Широкобалківської негайно оштрафувати одноосібні господарства, що не виконали завдання з хлібозаготівель, до 3-кратного розміру ринкової вартості недовиконаної частини зобов’язань, попередивши їх, що у випадку повторення невиконання в строки зобов’язань з поставки зерна, притягнуть до судової відповідальності.

Щодо куркульських господарств, які не виконали завдань, негайно оштрафувати в 5-кратному розмірі ринкової вартості і притягнути до відповідальності за частиною 2 ст.58 Кримінального кодексу УСРР».

У господарства районів Миколаївської області були направлені сотні уповноважених з числа партійного та комсомольського активу для проведення хлібозаготівель у господарствах Жовтневого та інших районах області. 

По колгоспних коморах нишпорили десятки комісій і уповноважених. «Червона мітла», як тоді називали цих грабіжників, вимела зерно так, що в колгоспах не залишилося ні продовольства, ні фуражу, ні насіння. З початком хлібозаготівельних кампаній фактично заборонена торгівля хлібом і хлібопродуктами на колгоспних ярмарках.

Смертність від голоду почалася в перші місяці діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою майже всюди. Органи ДПУ реєстрували численні випадки людоїдства й трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоч дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Беззахисні діти нерідко ставали здобиччю канібалів. Найвищої точки голодомор досяг у літні місяці 1933 р., коли з’явилися перші овочі, фрукти, ягоди. Виснажені організми голодуючих не могли чинити опору різноманітним інфекційним хворобам.

В кінці 1932 на початку 1933 рр. в селах Миколаївщини почався масовий голодомор. «Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи, вони не могли втримати сечу. Усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів, робили те саме зі шкурами тварин та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати собі якусь подобу локшини, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя».

Щоденно у кожному селі ховали в братських могилах померлих від голоду селян. Один з очевидців згадує:

«У село Широка Балка я приїхав увечері. Зі сходом сонця мене розбудили незвичні для міського вуха звуки — жалібно дзвонили церковні дзвони, як за покійником. Дев’ять покійників за день у цьому невеличкому селі, а завтра — те ж, що і сьогодні».

Пухлі люди лежали в дворах, хатах, на вулицях. Влада ніяких заходів не вживала. Померлих вивозили підводою. У викопані ями скидали по 10 — 20 чоловік, поки не наповнювалась яма. Померлих ховали без трун, замотували в рядна. Жінка ховала чоловіка і поклала поруч з мерцем ще живу дитину років шести, сказала, що вона все одно помре.

Майже в кожному колгоспі з’явились штатні посади збирачів трупів. Цим колгоспникам давався денний наряд: збирати по хатах і по вулицях мерців, відвозити на кладовище і закопувати у братських могилах. За цю сумну працю їм давали 300 — 500 г хліба.

Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Не в силі викопати яму, тіла померлих просто присипали землею, а на ранок могили часто були розриті зголоднілими собаками, яких ще не з’їли люди. Тижнями в хатах лежали трупи, розкладались, і нестерпний запах стояв за межами сіл.

Пограбувавши українських селян, зерно, за вказівками Москви, вивозили за кордон, пропаганда співала про «щасливе й радісне життя» в «комуністичному раї».

У цей же час Миколаївські робітники переступали через трупи померлих за ніч голодних селян-колгоспників, які, обминаючи охорону, пробивалися до міста, шукаючи хліба, і там вмирали.

«А ранком, – пише В. Гроссман, – їздили биндюги, збирали тих, що за ніч померли. Я бачила одну гарбу, діти на ній були складені. Такі, як я вже говорила – тоненькі, довгенькі, обличчя, як у мертвих пташок, дзьобики гострі».

Урожай 1933 р. був рекордним. Пухлі від голоду люди, не шкодуючи себе, працювали до безтями, багато навіть ночувало в степу. Всі, хто залишився живий, отримав змогу їсти хліб. Для вільного продажу на місто Миколаїв щодня виділялось 70 т хліба, а для навантаження на пароплави і наступної відправки на експорт на елеватор завозилось в листопаді 1933 р. по 6 тис. т. зерна на добу.

Подекуди колгоспники та одноосібники вдавалися і до масових виступів проти викачування хліба, що викликало серйозну стурбованість влади. У розпал голоду в кінці квітня 1933 р., як зазначає американський дослідник голоду 1932-1933 р. в Україні Р.Конквест, стався бунт у с. Нововознесенськ Миколаївської області, селяни напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. Відомо також про репресованих у 1933р дітей — школярів села Бармашове Жовтневого району за так звану антирадянську діяльність.

Проте існував інший, пасивний спротив системі народовбивства і про такий спротив ми мусимо пам’ятати. Ось кілька прикладів мовою архівних документів:

ІПАТЕНКО Федот Савелійович, 1899 р.н., с. Спиридонівка Кашперівської сільської ради Новоодеського району Миколаївської області

У роки Голодомору був головою колгоспу ім. Сталіна. Для порятунку селян роздав 350 пудів зерна колгоспникам, а також іншим мешканцям села: лікарю, вчителям.

За ці дії 13 січня 1933 року був арештований Новоодеським районним відділом ДПУ УСРР. Звинувачений у «розбазарюванні хліба». Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 07.02.1933 року засуджений до виселення у Північний край терміном на три роки.

Подальша доля невідома. Реабілітований 30 жовтня 1989 р.

(Трагедія століття: голодомор 1932-1933 років на Миколаївщині. – Миколаїв, 2003. – С. 211 – 212)

МАРТИНОВСЬКИЙ Василь, с. Софіївка Первомайського району Миколаївської області

У роки Голодомору був головою сільської ради. Очевидці свідчать, що Василь Мартиновський крав на полі посіяне жито, потім перемелював на борошно та роздавав селянам.

Коли на полі зібрали весь урожай, Василь упав навколішки перед головою колгоспу і благав, щоб йому дали трішки зерна, яке він розділить між людьми.

(Свідчення Бондаренко Валентини Данилівни)

ПОПОВИЧ Тихін Павлович, с. Аркалаєвка (Калинівка) Березнегуватського району Миколаївської області

У 1932 – 1933 роках перебував на посаді голови колгоспу ім. Калініна.

Забезпечив колгоспників та їхні сім’ї харчовими пайками, для чого, незважаючи на заборону та загрозу арешту, використав частину посівного матеріалу.

(Свідчення Попович Надії Данилівни // Шнабель-Тихомирова О. Я. Трагедія голоду на Великомихайлівщині: Спогади. – Одеса, 1998. – С.28)

МАРТИНОВСЬКИЙ Василь, с. Софіївка Первомайського району Миколаївської області

У роки Голодомору був головою сільської ради. Очевидці свідчать, що Василь Мартиновський крав на полі посіяне жито, потім перемелював на борошно та роздавав селянам.

Коли на полі зібрали весь урожай, Василь упав навколішки перед головою колгоспу і благав, щоб йому дали трішки зерна, яке він розділить між людьми.

(Свідчення Бондаренко Валентини Данилівни)

ТКАЧЕНКО Василь Дорофійович, с. Оленівка Жовтневого району Миколаївської області

Допоміг вижити сім’ї розкуркуленого сусіда Антона, де виховувалося шестеро дітей. У розкуркулених вилучили все продовольство. Василь Дорофійович, який зумів приховати під час обшуків частину своїх припасів, ділився із сусідами продуктами, годував їхніх дітей.

(Свідчення Ткаченко Олени Антонівни)

КАРТАВА Іван Єлизарович, с.м.т. Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області

Працював лікарем у Березнегуватській лікарні. Врятував від голодної смерті Черевань (Грінченко) Килину Іларіонівну. Побачивши її, восьмирічну дівчинку, виснажену і з опухлими від голоду ногами, поклав у лікарню та годував. 

Величезні людські втрати понесла Миколаївщина. Встановити точну кількість громадян, які загинули в ті трагічні роки, практично неможливо. По-перше, відомості про наслідки голодомору протягом десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще 1934 р. документи про облік померлих під час голодомору вилучені з органів ЗАГС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли. (В Одеському обласному архіві у підшивках справ за 1932- 33 рр залишилися лише короткі довідки про вилучення документів — В. М.).

По-друге, тоді ще Миколаївська область як адміністративно-територіальна одиниця не існувала, територія знаходилась в складі Одеської області. За даними державної статистики, 1927 р. в Одеській області померло 52,6 тис, 1931 р,— 46,4тис, 1933 р,— 159,3 тис. чоловік.

Скорочення чисельності населення Миколаївщини йшло насамперед за рахунок зменшення числа жителів сільської місцевості, за період з 1926 по 1939 рр. не спостерігався навіть наймінімальніший приріст.

Ці траґічні події названі Голодомором (політично-мотивованим голодом) і визнаються Законом України актом геноциду проти українців». Таким чином, посилаючись на Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», резолюція ПАРЄ визнала Голодомор актом геноциду.

«Немає в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безневинних жертв Голодомору в Україні. Імена їх, Ти, Господи, знаєш», — писав Ю. Семенко.

Злочини проти людства, проти нашого народу не повинні підпадати під амністію, на них не має поширюватися термін давності. Пам’ятаймо про це!

Використана література:

1 . Миколаївщина: колективізація сільського господарства і голод (1929-1933): Док. і матеріали / І. Г. Баташан, Р. П. Беженуца, М. І. Біличенко та ін..; Державний архів Миколаїв. обл.; Одес. держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. Миколаїв. навч.-наук. центр. — Миколаїв, 2000. — 213 с.

2. Архіви розкривають таємниці: [Новобузький р-н] // Вперед. — 1993. -18 серп. Смугляков К. Люди вмирали, а хліб йшов на експорт: [3 матеріалів Миколаїв, держарх.] // Нар. армія. — 1993. — 10 верес.; Правда України. — 4 верес.; Рад. Прибужжя. — 9 верес.

3. Борисенко В. Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців 1932 – 1933 років. – К.: ВД «Стилос», 2007. – С.72.

4. Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932 – 1933 годов. Итоговый отчет. 1990 год. – К.,1992.

5. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор: Перекл. з англ. –К.:Либідь,1993. – 384 с.

6. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С. 327.

7. Фіксація спогадів очевидців голодомору 1933 р. – Архів відділу новітньої історії Миколаївського краєзнавчого музею.

Підготував В. Мних, голова історико-просвітницької
секції Вітовського Українського Товариства