Про пекло, що їм довелося пройти, розповіли гості Миколаївської школи №49

«Двадцять п’ять років … Багато чи мало?
Кожна сім’я веде власний свій лік
З тої пори, коли перші «двохсоті»
З «Півдня» летіли… Несучи крик
Рідної мами, що сина чекала
З війська, додому, в сім’ю до батьків.
Але чому ж тії чорнії хмаринебо закрили?
Хто так хотів?»

Афганістан… Уже чверть століття у нашій свідомості прописалося це слово не як географічна назва далекої мусульманської країни, а як синонім людського лиха, справжнього пекла. Афганська війна, що безжально перекреслила тисячі життів…

По-різному зараз оцінюють події тих років. Для нас це взагалі події, які відбувалися в іншій державі, але учасниками яких були наші батьки, родичі, земляки. І тому для них і для нас Афган — пам’ять страшної війни, уроки якої мають бути засвоєні і ніколи не повторюватися.

В Миколаївській загальноосвітній школі №49 (мкрн. Балабанівка) відбулися заходи, присвячені хвилюючій і, в такій же мірі, болючій темі Афганської війни. На зустріч зі школярами завітали офіцери, воїни-афганці Александров Олексій Геннадійович, Чепелінський Володимир Олександрович, Ільйонок Світлана Валентинівна, а також Бикова Людмила Віталіївна, дружина загиблого офіцера Бикова Михайла Миколайовича.

Володимир Чепелінський, випускник нашої школи, про Афганістан знає не з чуток. За покликом серця й душі відправився на військову службу. Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, — згадує Володимир Олександрович. У 1980 році разом з іншими перетнув кордон Афганістану.

Хлопець був одним із тих, хто знаходився в епіцентрі бойових дій (водій аеромобільних військ). Він розповів, як вони, молоді юнаки, щодня ходили під кулями, виконуючи свій солдатський обов’язок; допомагали мирному населенню. Володимир щодня чув постріли і зазначає, що залишився живим лише завдяки Богу.

Згадує, що всі були згуртованими й дружними, жили як одна родина. Умови для проживання запам’ятались надовго: спали на цементованій підлозі, ставили двоярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки — підсумок з боєприпасами.

— Нам не можна було розслаблятися. Ми були командою, в якій відповідали один за одного, — каже Володимир Чепелінський, який до сьогоднішнього дня підтримує зв’язок з бойовими товаришами. — Для мене ця війна – школа життя.

Сьогодні Володимир Олександрович має безліч бойових медалей та подяк, але хіба вони зможуть залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці вже до кінця його життя?..

Потрібно завжди пам’ятати цю війну, цю трагедію, що тривала довгі 10 років… Саме тому
Олексій Геннадійович Александров під час відпочинку між боями, хоч навкруги були пил і вітер, все ж таки намагався зробити декілька знімків, писав вірші.

Він презентував учням альманах «На ниве поэзии» та прочитав вірші, в яких розповідається про події далекого для нас 1979 року.

— З 1986 ріку я служила в Афганістані, — згадує Світлана Валентинівна Ільйонок. — Наш військовий шпиталь був розташований в одній з гарячих точок Кабула. Пройшло вже чверть століття, а кожен день пам’ятаю, як сьогодні. Щоденні обстріли, каміння і пустелі, пісок і кров, втрати, безперервний конвеєр поранених — усе це на межі життя і смерті. А додому пишу: «все добре».

… Рідна домівка снилась щоночі. Прокидаєшся і в такий момент розумієш, що немає кращої землі за нашу,
і найбільше щастя — жити в Україні. Я служила у відділенні травматології. Медична статистика тих років, що довгий час значилася під грифом «таємно», жахає: втрати від хвороб під час Афганської війни у 8–10 разів перевищували число бойових поранень і травм. Підчепити інфекцію в Афганістані було дуже просто. Найбільшу небезпеку таїла вода. Афганці п’ють — їм нічого, а наші солдатики хворіли, і по кілька разів, тільки через те, що напилися води з джерела в горах.

А уявіть собі, як непросто було лікувати поранених, коли вони ще підхоплювали інфекції.
Тут наші медики проявляли неабиякий хист рятувати людське життя. Скільки тисяч наших воїнів вони, в буквальному розумінні цього слова, склали і зшили до купи, вирвали з обіймів смерті. Це була така практика, що і тепер страшно згадувати. Але ніхто себе не жалів, працювали, скільки треба, щоб вибороти життя молодих солдатів. І дуже часто поранені називали медиків ангелами-охоронцями.

Афганістан назавжди залишив слід в житті Світлани Валентинівни – вона має поранення і безліч медалей, які, на жаль, не залічують її травму.

…Кожне слово переконливе, кожна історія виховує. Із захопленням і тривогою вслухалися учні в сповідь людей, що пройшли афганське пекло. Хвилина мовчання, історичні відео, хвилюючі пісні – все це залишаться надовго в пам’яті школярів.

Ця війна — наша пам’ять і наш біль. Багаторічна воєнна кампанія постукала горем у тисячі будинків наших співвітчизників. Багатьом загиблим не було і 20 років. А ті, хто повернувся, назавжди змінилися. Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря і з життя…

Учні школи №49 вшанували світлу пам’ять загиблих воїнів-інтернаціоналістів хвилиною мовчання та поклали квіти до пам’ятника у Корабельному районі.

Минають дні, ідуть роки,
Життя листки перегортає,
А біль Афгану на віки
В душі не замовкає.

О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.

За матеріалами педагогів школи №49