Захисники соборності. Сторінки історії Миколаївщини періоду 1917-1921 років
(Друкується зі скороченням)
На превеликий жаль, навіть зараз найбільш замовчуваними є сторінки історії Миколаївщини періоду 1917-1921 років, коли українці вкотре спробували відродити власну державу.
Цінними є документальні факти, котрі проливають світло на героїчні і, разом з тим, трагічні сторінки історії півдня України і зокрема нинішньої Миколаївщини.
Відразу після лютневої революції 1917 року в Миколаєві утворилась Рада об’єднаних українських організацій, активна діяльність якої спричинила рішення Миколаївської ради робітничих та військових депутатів про підтримку Центральної Ради та 3-го Універсалу, проголошеного в листопаді 1917 року.
Українська адміністрація в містах Херсоні та Миколаєві потребувала військової сили, спершись на яку можна було б утримувати владу в умовах жорсткої політичної боротьби. Власних українських військових частин ні Херсон, ні Миколаїв ще не мали. Створена у Херсоні 18 травня 1917 року Українська Військова Громада мала переважно просвітницький, ніж військовий характер.
У той самий період (липень-вересень 1917 року) в Одесі з прибулих вояків-українців починають організовуватись відділи, що приймають назву «козацьких» або «гайдамацьких».
Формування цього – першого за назвою і фактом своєї появи – гайдамацького куреня проводив сотник Василь Сахно-Устимович. Основу куреня складали вояки Південно-Західного та Румунського фронтів, що перебували в Одесі на лікуванні. Невдовзі в Херсоні був сформований Херсонський гайдамацький полк Одеської гайдамацької дивізії. Полк квартирувався в будинку 2-ї Чоловічої гімназії (нині військова частина на вул. Пестеля, 1)
Генерал Березовський закликав до м. Одеси війська Антанти, заявивши, що він переходить на бік Добровольчої армії генерала Антона Денікіна.
Українські військові командири допускали, що м. Одеса може бути остаточно зайняте військами Антанти і білогвардійцями. Іван Луценко та його начальник штабу військовий старшина Всеволод Змієнко 7.12.1918 р. виголосили генералу Березовському ультиматум про негайну передачу м. Одеси військам Директорії.
Оскільки вимога ультиматуму не була виконана, 11.12.1918 частини Директорії почали наступ на місто й досить швидко відтіснили добровольчі загони до одеського порту. Там їм довелося завантажитись на транспортний пароплав «Саратов» і вийти в одеський рейд.
У м. Одесі було встановлено владу УНР.
Першим командиром Одеської дивізії було призначено полковника Мазуренка. Начальником штабу дивізії став корінний одесит, фронтовик, кавалер декількох орденів Всеволод Змієнко.
Новий 3-й Херсонський корпус у складі Дієвої Армії УНР складався з 5-ї дивізії, до якої належали 1-й, 2-й Одеські та Слобідські полки, до 6-ї – 1-й Січовий Єлисаветградський, 2-й Січовий та Миколаївські полки.
Окрім Миколаївського полку були також сформовані 5-ий Кінбурнський кінний полк; VІ-а піхотна дивізія (дислокована у м. Миколаєві, командир дивізії — генеральний хорунжий Купчинський, начальник Штабу — військовий старшина Крем’янецький); 20-й Дніпровський піхотний полк (м. Вознесенськ, командир полку — полковник Удовиченко)…
Попри проголошення акту злуки УНР (Української Народної Республіки) і ЗУНР ( Західно -Української Народної Республіки) та соборності всіх українських земель, потрібно було військовою силою підкріпити проголошені акти.
Розпочалася довга кількарічна виснажлива боротьба молодої Української держави за своє право на існування.
Боротьба тривала на всій території України з кількома ворогами одразу. На півночі і сході — з Радянською Росією, на півдні та південному сході — з Добровольчою армією Денікіна, на заході — з польськими військами.
У війні проти більшовицької Росії на українському боці брали участь і наші земляки.
Так, наприклад, представлений в лавах армії УНР син відомого миколаївця, українського подвижника і організатора «Просвіти» у м. Миколаєві М.Аркаса, був активним учасником національно-визвольних змагань.
З 4 липня 1917 року М. Аркас молодший — командир 7-го ординарського ескадрону, який у грудні 1917 року був українізований, і у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради брав участь у боях під Києвом проти більшовиків.
З 1 березня 1918 року сотня несла варту біля найважливіших установ Києва. Короткий час Микола Аркас був військовим комендантом Києва. З 19 серпня 1919 року — командир 2-го кінного полку імені Максима Залізняка. Дієвої армії УНР.
Цей полк, який перебував у стадії формування і налічував у складі 70 вершників, 55 піших, три кулемети і 211 вчорашніх махновців (без коней, зброї та чобіт), кинули на станцію Перехрестівка, що на сучасній Кіровоградщині.
Перед фронтом його полку на станції Затишшя опинився денікінський сьомий драгунський Новоросійський полк. До полковника Аркаса почали скаржитися селяни: денікінські драгуни реквізують у них вози у період жнив. Микола Аркас розділив свій недосформований полк навпіл — по 45 бійців — і наказав їм виступити проти флангів денікінців. Сам із десятком штабних старшин захопив батарею білогвардійців і наказав денікінцям скласти зброю, погрожуючи ввести в бій «другий полк», якого насправді у нього не було. Після того, як драгуни склали зброю, з укриття вискочили босі неозброєні махновці й озброїлися. Денікінський командир, не витримавши такої ганьби, застрелився. Аркас наказав поховати його з усіма почестями…
Південна група армії УНР під проводом генерал-поручника Омеляновича-Павленка 19.03.1920 р. з боями заволоділа Богополем, Ольвіополем, Голтою (сучасний Первомайськ).
Складалась ця армія з пішого полку полковника Дубового, кінно-гірського дивізіону полковника Алмазова (на фото), кінної бригади під командою полковників Дяченка, Литвиненка, Республіканського куреня полковника Гулого, Кармалюцького куреня полковника Троїцького, Наливайківського куреня полковника Зелинського.
Ось як згадує взяття м. Вознесенська частинами армії УНР козак полку чорних запорожців Лавро Кемпе (фото ліворуч):
Діялося це раннім ранком 15 квітня 1920 року. Командир Петро Дяченко (фото праворуч) лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник Карліс Броже.
Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенська. Лавою — за підтримки сильного кулеметного вогню — наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.
Наша піхота через брак набоїв мовчить — залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в багнетну атаку… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3 — 5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні…
Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає дати хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… Чути його слізне благання:
— Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, — не стріляє!
Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже (на фото) в атаку, та змушений був повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.
Козацтво, мов вихор, — за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий — подався за закрут.
Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків. Ворог був знищений. Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенська. Свідками нашої перемоги залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів.
Маленький фрагмент зі спогадів хорунжого Петра Первухина — про взяття Вознесенська:
«А тепер… про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от… перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок…
Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радості не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радості та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку.
Як подає генерал М. Крат — у Вознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі — гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети.
Хорунжий Мезінцев і підстаршина Головатенко
м. Вознесенськ
6 травня 1920 року Чорні запорожці завершили Зимовий похід. Цікавий факт: Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.
Проте сили були не рівні, більшовицька Росія стягнула в Україну мільйонну армію.
Вкотре через міжусобиці українці не змогли стати єдиним фронтом проти ворога (Н.Махно, Григор’єв та інші отамани намагались на свій розсуд воювати проти більшовицької навали). Попри підтримку місцевого населення, армія О. Павленка була змушена покинути Україну.
Як згадує учасник рейду сотник О. Шпілінський, найсильніше армії дошкуляла кіннота С. Будьоного, яка не брала полонених. Офіцерів перед стратою будьонівці обов’язково катували.
На території Миколаївщини досі не позначені могили цих борців за незалежну Україну.
Слід нагадати, що 18 березня 1921 року між радянською Росією та Польщею був укладений так званий Ризький мир, котрий формально поклав край польсько-більшовицькій війні.
Українці були вдруге поділені між Росією та Польщею, а Україна стала об’єктом, а не суб’єктом договору. Українські провідники на еміграції не погоджувались з таким становищем України. З метою розпочати повстання на окупованих червоними українських землях і був організований Другий зимовий похід.
Другий зимовий похід розпочався успішно. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам’янецькому повіті, паніка серед червоних зміцнювали віру у командарма Юрка Тютюника – героя успішного Першого Зимового походу армії УНР. На жаль, доля другого зимового походу з певних причин склалась трагічно…
Тільки під селом Базар Житомирської області 22 листопада 1921р. в числі 350 героїв — полонених українських бійців, що відмовилися перейти на службу до Червоної Армії, — більшовиками було розстріляно і шестеро уродженців Миколаївщини (всі шестеро були реабілітовані 27 квітня 1998)
Наприкінці грудня 1921 р. постановою колегії Одеського губчека «за участь у петлюрівській повстанській організації» було засуджено до розстрілу 125 мешканців Первомайського повіту, заарештованих протягом листопада-грудня 1921 року. Ще 70 осіб по цій справі були загнані до концтабору. Серед розстріляних та ув’язнених були і 70-літні бабусі, і 19-річні дівчата,
і 14-літні діти.
Перші концтабори на території Миколаївщини з’явились не за німецької, а за більшовицької окупації на підставі відомого декрету Леніна про червоний терор.
Українське село не погоджувалось з більшовицьким «новим порядком». Приміром, 07.05.1923 р. Одеським губ рев трибуналом «за участь у контрреволюційній петлюрівській повстанській організації» в Ново-Бузькому районі було засуджено до різних термінів покарання 56 громадян. Шестеро з них були розстріляні. Зазначена організація вважалась одним з осередків підпільного «Центрального українського комітету».
Пам’ятаймо, що саме кров’ю борців за незалежність України скріплювалась соборність українських земель. Миколаївщина у цій важкій боротьбі не була винятком.
Саме потреба відновлення спотворених сторінок історії нашого краю спонукала нас до пошуку архівних свідчень про ті буремні події початку 20-го століття.
Які ж «маркери» цієї історичної пам’яті маємо зараз? На превеликий жаль, ще й досі на площах українських міст стоять пам’ятники Ульянову-Бланку (Леніну), який втопив у крові молоду українську державу. Щей досі Mикoлaївcькa мicькa paдa кaтeгopичнo вiдмoвляєтьcя пoвepтaти icтopичнi нaзви вyлицям oблacнoгo цeнтpy. І нaдaлi в тoпoнiмiцi Mикoлaєвa вoзвeличyютьcя кaти yкpaїнcькoгo нapoдy.
Heвжe мoжнa виxoвaти пoкoлiння пaтpioтiв Укpaїни в aнтиyкpaїнcькoмy cepeдoвищi, кoли щoмитi нa пcиxiкy нaшиx дiтeй тиcнyть iмeнa yкpaїнoжepiв, квaлiфiкoвaниx влaдoю як «acвaбaдiтєлi югa Укpaйни» . Ми лише намагаємось передати сучасникам найцінніший скарб – пам’ять про Визвольні змагання, про українських героїв, яскраві спалахи життя яких світитимуть майбутнім поколінням на історичний шляхах нашого народу. А висновки кожен зробить для себе сам.
Джерела:
1. Книга «Рейд у вічність» . — Рог В. О. Стегній П.А. Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк. Видавництво ‘Діокор» 2001р.
2. Збірка документів із Державного архіву СБУ. Загальна редакція Романа Коваля.
3. Підбірка архівних матеріалів і світлин з сайту «Старий Херсон».
4. Генерал М. Крат — стаття «Лунали дзвони і гармати» («Бюлетень СБУВ», ч. 4,1960).
5. Мина Жанна Василівна. Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. — листопад 1920 р.) : Дис… канд. наук: 20.02.22 — 2008.
6. Генерал Мирон Тарнавський (1869 – 1938) Збірник статей і матеріалів / упорядник В. Стрільчук – броди : Просвіта ,2011, — 320с ..іл /
7.Wikipedia ( Українська вільна енциклопедія).
8. А. Іванченко «Про Миколаївських петлюрівців» ( «Преступности нет» — Миколаїв ) від 3.05.2013р.
9. «Історія Українського війська» Д-р Богдан Гнатович .Львів 1936 р . Том 2 . Видання Івана Тиктора (ст. 394 – 402 ).
Матеріал уклав Віктор Мних
(Голова історико-просвітницької секції ВУТ)
