Заснуванню Вітовки передувала битва на Синіх Водах
До 650-річчя битви на Синіх Водах
Для розуміння історичних подій, котрі передували заснуванню поселення Вітовка, мусимо згадати ратні подвиги князя Ольгерда (у хрещенні Димитрія).
Старший син великого князя Гедеміна — Ольгерд (Альґірдас), що був попередником князя Вітовта, мав не абиякий військовий хист, був мудрим політиком та правителем, котрий впевнено розширював кордони своєї держави.
Рік 1362 був знаковим для українських земель, бо саме цього року військо Великого Князівства Литовського розгромило ординців на Синіх Водах. Сині Води — це річка Синюха, котра тече Миколаївщиною (починаючись з Кіровоградщини), і саме на кордоні теперішньої Миколаївщини та Кіровоградщини відбувались події історичної битви.
Наслідком перемоги під синіми Водами було звільнення наших земель від монголо-татарського іга ще задовго до знаменитої Куликівської битви (внаслідок якої Московити звільнились від влади Золотої Орди).
Збереглося тільки декілька літописних звісток про битву. Розгром трьох ординських князів, тогочасних спадкоємних володарів Подільської землі, військом великого князя литовського Ольгерда в битві біля Синіх Вод уперше згадується в літописній оповіді «Про Поділля». Як зазначає історик Фелікс Шабульдо, «Ім’я автора цієї писемної пам’ятки залишилося невідомим. Певним є те, що він мав причетність до вищих урядово-бюрократичних кіл Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського й написав свій твір на початку 1430-х років».
А передумови були наступні: у 1359 р. помирає хан Бердибек і в Золотій Орді починаються міжусобиці, котрі ослаблюють державу. Князь Ольгерд не міг не скористатись нагодою розпочати наступ литовського війська на південь.
Гравюра 1578 р -» Князь великий Ольгерд»
Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп.
Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу.
Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення.
Осіння кампанія
Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці. Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю.
По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.
А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам-на-сам із литовсько-українським військом.
Генеральна битва
В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха,що тече в Кіровоградській та Миколаївській області, ліва притока Південного Бугу) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули (мобільні загони татарської кінноти, що врізнобіч віддалялися від головного табору (коша) і чинили раптові напади на мирне населення з метою грабунку) трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя «Лівобережної» тьми), Кочубея (правителя «Правобережної» тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі).
Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії.
Мапа Боплана ( середина 17 ст) місцевості де відбувалась битва
Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак. Литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.
Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою. Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків) ординців.
Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат.
Схема битви на «Синіх Водах»
Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію. От як цей епізод описав у другій половині XVI сторіччя польський хроніст Мацей Стрийковський:
«Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування.
А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом. Християни пішли у контрнаступ.
Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року).
Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ i захоплене ними у середині 13 століття Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря.
Перемога литовсько-українського війська у Синьоводській битві підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга.
Перемога Ольгерда на «Синіх Водах»
Битва описана в литовсько-білоруських літописах. Спільними зусиллями литвинів (білорусів) та русинів (українців) у цій битві потужному золотоординському війську було завдано нищівної поразки.
Внаслідок переможної Синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати, й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.
Власне перемога православного князя Ольгерда (у поминальник Києво-Печерської Лаври внесений як «князь великий Ольгерд, наречений у святому хрещенні Димитрієм«) дала змогу його наступнику князю Вітовту продовжити справу поширення держави та православної віри на південь.
Вже у 20-х рр. 15 ст. великий князь Вітовт зумів розширити володіння Великого Князівства Литовського до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Кацюбіїв (пізніше Одеса).
Отже, князь Вітовт побудовав Дашівський замок (фортецю) поблизу гирла Дніпра для захисту від татарських набігів. До побудови Дашівської фортеці саме Вітовка була крайнім форпостом на кордонах Великого Князівства Литовського.
У Вітовці також були фортифікаційні укріплення з баштами (бані Вітовта: «бані» українською мовою — куполи), а також митниця.
Пізніше поблизу Вітовки з’являються інші поселення, такі як Балабанівка та Кисляківка (Лимани).
Отже, геополітичні наслідки битви на Синіх Водах — це розширення українських земель на південь. Слов’янська присутність на землях, раніше контрольованих кочівниками, докорінно змінила їх. Як наслідок — появи поселень, стало розвиватись землеробство, а відтак і торгівля.
Емблема до 650 річча історичної битви
Як правило, заселялись теперішні землі півдня Миколаївщини жителями поділля та теперішньої Черкащини. Самих же етнічних литовців на українських землях за свідченням різних історичних джерел налічувалось близько 5-7%.
На жаль, ми краще знаємо історію Куликівської битви 1380 р. (внаслідок якої Дмитрія Донського причислено церквою до лика святих), ніж про події більш давні, котрі тісно пов’язані з історією землі, на котрій ми живемо.
Пам’ятаймо ж свою минувшину, щоб зрозуміти, хто ми, і чиїх славних пращурів ми є нащадками.
На головному фото: Вогневий кулак Ольгердового війська — піхотинці-арбалетники, які ховалися за широкими щитами.
Щоб натягнути тятиву арбалета (на Русі зброя називалася «самостріл» або «куша»), сил людських рук було замало. На цій реконструкції арбалетник показаний у момент зведення тятиви: впершись ногою у спеціальне стремено на кінці арбалету, він присідає і чіпляє натяжний гак до шкріяного ременя на поясі.
Використана література:
1.Хроніка Бихівця. -ПСРЛ. — Т.32. — М.: Наука, 1975, — Хроника Быховца. — С.139.
2.Мацей Страйковський. Твори «O sprawach rycerskich i domowych slawnego narodu litewskiego, …», -1978 р, Варшава.
3. Антонович Володимир. «Нарис історії Великого князівства Литовського до середини 15 століття» (Київ, 1878)
4. Михайло Грушевський. Том 4 «Історії України–Русі» (друге видання, Київ — Львів, 1907; в 10 т., у 13 кн.)
Матеріали надані одним з наших активних читачів — Віктором
