"Ти змогла мене звідти дістати, вигризти", - історія миколаївського морпіха, що повернувся з полону

У перший день найбільш масштабного обміну “1000 на 1000”, що відбувся 23 травня 2025 року, додому повернули 270 українських захисників. Серед них — Андрій Ординський, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського, яка з початку великої війни героїчно тримала оборону Маріуполя. Історію звільнення морпіха написало видання «Вгору».

Андрій потрапив у полон ще у квітні 2022 року. Відтоді пройшло понад три роки неволі. Весь цей час за нього боролася його дружина Анастасія (яка залишалась удома з їхньою донькою Мією). Вона не просто чекала — вона діяла: писала листи, виходила на акції, організовувала зустрічі з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, вимагала обміну.

Андрій служить у ЗСУ з 2012 року. Контракт підписав у Севастополі, але у 2014-му, після окупації Криму, був змушений покинути півострів. Потім — Очаків, далі — 36-та бригада в Миколаєві.

У 2017 році, під час бойового завдання в Широкиному, Андрій зазнав тяжкої травми — перелом хребта. Але навіть після операції залишився служити у штабі — як старший сержант. З грудня 2021 року він уже був у ротації під Маріуполем, коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. А вже 11 квітня 2022 року Андрій востаннє подзвонив додому:

“Шукай мене серед вбитих або серед полонених, але я знаю, що ти мене знайдеш”.

Анастасія більше не чула голосу коханого. Але 1 травня 2022 року, пізно вночі, вона побачила його у відео з одного з російських телеграм-каналів. Погана якість, знято здалеку — але хода з правосторонньою кульгавістю (наслідок поранення) видала все. Донька впізнала тата першою. Потім — сестра Андрія. Це і було перше підтвердження, що він живий. 17 травня 2022 року прийшло офіційне підтвердження з Міжнародного Червоного Хреста: Андрій у полоні в рф. Перший лист від нього прийшов у серпні 2022 — формальний, російською, очевидно, під диктовку. Другий — аж у червні 2024 року, вже написаний ним особисто. У листі дякував Анастасії за підтримку, казав, що знає про її боротьбу.

“Я в кожному листі писала, що я роблю все, щоб тебе витягнути, що ти там не залишишся. Я знаю, де ти, я знаю, що ти живий. Я багато інформації знала,” – згадує Анастасія.

Андрій отримав у полоні близько 20 листів, вона — лише два.

У 2023 році стало відомо, що він перебуває в Смоленській області. Колишні бранці розповідали: Андрій — моральна опора для інших. Його поважали, він тримався гідно. А 6 травня 2025 року, всього за 17 днів до обміну, з полону повернулися двоє його співкамерників. Вони розповіли родині, що Андрій тримається, має сили, не зламаний.

І ось — 23 травня 2025 року, обмін. Родина мала 10–12 хвилин, щоби обійнятись. Присутній був психолог. Анастасія ще під час полону чоловіка пройшла тренінги, аби знати, як діяти, не нашкодити.

“Я просто підійшла і спитала: можна я тебе обійму? А він відповів: обійми мене, будь ласка. І я його обняла. Я прошепотіла йому, що кохаю його. Подякувала йому за те, що він був сильним, що він все це витримав, що він вижив там і повернувся до нас. А він сказав у відповідь: я дуже вдячний тобі, що ти була весь час такою сильною, що змогла мене звідти дістати, вигризти”.

Це була перша зустріч після трьох років розлуки. Донька сказала татові, що сумувала. А майор, який організовував зустріч, сам запропонував зробити фото, хоч спочатку знімати було заборонено. Тепер на Андрія чекає 3 – 4 місяці лікування та реабілітації.

“На цей момент стає не менш важко, бо то була боротьба за його свободу, зараз буде боротьба за його здоров’я, щоб він міг нормально відновитися і повернутися в річище життя”, – каже Анастасія.

За її словами, Андрія в полоні били струмом в область серця, і навіть прогулянки супроводжувалися постійним побиттям по ребрах, голові, спині. До того ж чоловік схуд у полоні більш ніж на 30 кілограмів.

Що буде далі, Анастасія поки не знає…