Боронив Україну до останньої краплі крові: Віталій Козка - назавжди в наших серцях

Віталій Козка (позивний Агроном) став на захист рідної країни ще з 2014 року. Саме тоді він познайомився з Олександром Загинайченком та Олегом Хлівним з Корабельного району міста Миколаєва, і всі вони втрьох воювали пліч-о-пліч, поки не загинули разом 7 квітня 2022 р. у бою з російськими окупантами під містом Вугледар на Донеччині, коли ворожий танковий снаряд влучив в окоп, де перебували бійці.

Віталію назавжди залишилось 52 роки… Разом з побратимами його поховано на Балабанівському кладовищі…

Народився Віталій 01.01.1970 року в селі Котляреве Миколаївської області. Закінчив Миколаївський національний аграрний університет, працював за фахом. Будучи з династії агрономів, Віталій все життя присвятив землеробству (як і його мати та батько). Жив із родиною в селі Зарічне. Чоловік завжди любив історію, займався нумізматикою. Збирав не лише старовинні монети, але й медалі, ордени. Останні роки працював над відкриттям своєї справи, мріяв займатися аграрними дронами.

– За рік до повномасштабної війни Віталій, будучи науковцем-аграрієм, разом з другом практикували обробку полів аграрним дроном. Він мав гарну підтримку друзів агрономів. Чоловік “загорівся” цим – дуже хотів придбати аграрний дрон і зайнятися власною справою. Отак працював на чужому полі, на чужому дроні, а мріяв про своє…

Він був дуже патріотично налаштований. Завжди мріяв бути військовим, але його не брали через поганий зір. І хоча його обидва молодших рідних брати до війни були військовими, але як почалося – військовим з них виявився лише мій чоловік: з перших днів пішов добровольцем, аби захищати Україну. Середній брат тепер працює вчителем, а менший і взагалі – в Росії давно. Є ще двоюрідні брати: один у Варварівці такий собі сєпар, другий – у Москві.

З тими братами по крові не склалося, тож Віталій справжніми своїми братами – по духу – вважав Олександра Загинайченка (позивний “Сан Санич”) та Олега Хлівного (позивний “Вівторок”).

З 2014 року вони служили спочатку в Миколаєві у внутрішніх військах (стояли на блокпостах в рядах Нацгвардії). восени потрапили до Харківської військової частини, і до зими вони вже були в Дебальцево. За пару днів до оточення наших в кільце, Віталій приїхав до Миколаєва на пару днів у відпустку – таким чудом він тоді залишився в живих.

Потім повернувся – вже в Попасну, аж до весни вони там з хлопцями були разом”, –  розповіла дружина Віталія – Тетяна Козка (вчителька Миколаївської гімназії ім. Миколи Аркаса).

Один з випадків, що запам’яталися їй назавжди – привітання від чоловіка з 8 березня в 2015 році:

– Віталій з 2014 року поступово переходив на українську мову, це було для нього принципово. Але листівка прийшла ще підписана російською. А як було: п’ятеро друзів-бійців, що знаходилися на той час в одному з сіл на сході країни, вирішили привітати своїх дружин зі святом, пішли заради цього на пошту, але там виявилася в наявності лише одна листівка. Тож хлопці кидали жереб, і випало моєму Віталію. Тому він мені її і надіслав, а от у дівчат (інших дружин) нема таких. Він ще коли приїхав додому, питав: “О, ти й досі зберігаєш цю листівку?” Кажу: “Так, це ж єдина листівка з війни”…

Після демобілізації Віталій був у резерві, та з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну в 2022 році не чекав, коли їх викличуть, а знов добровільно став на захист рідної країни та родини. 

Воював у лавах 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, і знов таки – зі своїми вірними друзями Олегом та Олександром.

“З 2014 року у фронтових друзів сформувався свій дружній колектив… Але вони от втрьох були прямо як рідні брати. Тому в перший день війни речі зібрали і втрьох одразу поїхали у військкомат. Віталій дуже тепло, щиро ставився до хлопців. Оскільки від своїх братів підтримки не було, Олег і Сан Санич стали йому рідними братами (вони завжди зустрічалися разом в Корабельному районі, згодом сім’ями стали спілкуватися і дружити). Для нього вони були більше, ніж брати. І це прям шокувало всіх, коли дізнались, що вони загинули всі троє разом. Ніхто не міг повірити”, – каже Тетяна Козка.

У Віталія, крім коханої дружини, залишилися син (достойний представник династії агрономів, в минулому році закінчив магістратуру та хоче продовжувати справу свого тата), донька та дві онучки. Зять – професійний військовий, що з 2014 року постійно на передовій. Найбільше за дідусем сумує старша онука, бо багато проводила з ним часу. А от меншій було лише 4 місяці, як не стало діда.

“Тато був дуже самовідданим. У 2015-му воював в АТО під Дебальцевим, і з того часу був готовий обороняти країну до останньої краплі крові. На жаль, так і вийшло… Він старався максимально багато часу приділити родині й онучкам і просто насолоджувався тим, що він дід”, – розповіла донька загиблого Анастасія.

“Він часто дзвонив з фронту та завжди казав: “Все добре”. Підбадьорював, обожнював спілкуватися з онучками…”, – додає дружина Тетяна.

Поховали захисника на “Балабанівському” кладовищі в Миколаєві.

– Вони так дружили, що я не могла його від них забрати. Мати, інші рідні були проти того, щоб ховати так далеко від дому, але я казала: “Я не хочу, щоб МЕНІ було зручно їздити до нього – я хочу, щоб ЙОМУ було краще”. Я думала за нього, тому і поховали його разом з кращими друзями. Хоронили їх в закритих трунах. Але дякувати, що їх привезли додому, – каже Тетяна Козка.

Посмертно сержант Віталій Козка нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Нехай світла пам’ять про мужнього захисника України живе у віках. Бо Герої не вмирають!