Миколаївці розповіли, як із дітьми втекли від війни, а потрапили в окупацію

Миколаївці Ганна та Олександр дізналися про війну з новин, інформація про те, що бомбардують великі міста України, а в Миколаєві потрапили у військовий аеродром, налякала родину. Увечері 24 лютого разом із двома доньками поїхали до тітки до селища Первомайське. Були впевнені, що там буде безпечніше, ніж у місті.

Свою історію життя під авіаударами та окупацію сім’я розповіла ” Суспільному “.

24 лютого Ганна, як завжди, готувала сніданок дітям та збирала їх до школи.

“Я їх будила до школи. Діти, як завжди, беруть телефон. Кажуть: “Мамо, так війна почалася”. Я ще говорю: “Яка війна. Давайте збирайтеся до школи”. Вони сідають, мовчки їдять. І я беру, читаю шкільний чат у “Вайбері”. Читаю, думаю: “Не зрозуміла”, – розповіла Ганна.

Олександр також не міг повірити повідомленням в інтернеті: “У мене була реакція: “Аня, яка війна?! Такого бути не може!”.

Близько восьмої вечора у родині вирішили рятувати дітей та їхати до тітки до Первомайського.

“Чомусь думали, що буде там спокійніше. Домовилися зі знайомим водієм. Він нас туди завіз. Перші дні навіть не відчувалося, що щось відбувається. Спокійно все нормально. Селище жило своїм життям”, – сказав Олександр.

Як нагадує Олександр, російські військові об’їжджали селище. Але згодом почали заїжджати на центральну вулицю.

“Всі з “Z”, але ми їх впізнавали не за їхніми розпізнавальними знаками. Коли наші їдуть – вони їдуть на броні, а ті їдуть у броні, упаковані, одні з отворів видно. Тому що боялися”, – розповів Олександр.

Багато солдатів, яких привезли військовими КамАЗами, згадує Олександр, поселили у його школі.

“Вони вийшли, відразу ж почали по селу ходити, показувати господарність свою. Сигарети питали. Запевняли: “Нічого страшного, нас не бійтеся”. Наказали: “З сьогоднішнього дня, щоб світло у всіх горіло, все вмикайте, все буде добре”, – Згадав Олександр.

За словами Олександра, у Першотравневому росіяни не просиділи й дня, бо підрозділи Збройних сил України пішли в атаку.

“Наші одразу зайшли і почали їх відстрілювати. Там стрілецький бій почався. “Викурили”, наші всіх “викурили”, – сказав Олександр.

Після атаки ЗСУ російські війська почали використовувати авіацію.

“Ми почули гул літака. І ось він пролетів. А ми буквально очі з дружиною відкрили. І все, що побачили – це спалах, заграва та вибух. Вибух був такий, що взагалі не розумієш, що сталося взагалі”, – розповів Олександр.

Як згадала Ганна, вибухи авіаційних бомб налякали дітей. Особливо молодшу дочку.

Я молодшу взяла. Я її намагаюся поставити, а вона, взяла з переляку в руки ковдру і тягне. Я її ставлю на підлогу. Вона, мабуть, на нервах. Вона обм’якла, не ставала, падала. , і все”, – розповіла Ганна.

З початку бомбардувань взагалі не роздягалися, сказала Ганна, а взуття ставили біля ванної.

“Практично завжди в підвалах після цього знаходилися. І ми дітям сказали, щось чуєте – одразу у ванну. Чоловік приходить і мені подає речі, а я дітям подаю, вони одягаються. Найскладніше було те, що світла немає. Тобто, коли бомбять, і треба бігти до підвалу. Ми біжимо, коли телефони розряджені, ліхтарики розряджені”, – згадала Ганна.

Будинок тітки розташований неподалік цукрового заводу, пояснив Олександр, і російські війська били по ньому з артилерії та реактивних систем залпового вогню.

“Вони той завод били три ночі поспіль, десь. Ми ще між собою сміялися, казали: “Вони, напевно, думають, що ми його відбудовуємо за день, що вони щоночі по цьому заводу”, – сказала Ганна.

Вдруге селище окупували наприкінці березня, розповів Олександр, війська прийшли з боку Киселівки.

“Бачу, що під’їхало два бронетранспортери. Це у лікарні вони були. І за ними, як таргани, купа. І вони почали розповзатися по селищу. Вони так одягнені були, як безпритульні. Я спочатку не зрозумів хто це. Ми не добігли буквально дещо. кроків у підвал. А там стояла тітка вже на узвозі, діти внизу були”, – сказав Олександр.

До підвалу Олександр утік із сусідським 15-річним хлопцем. Їх зупинив російський військовий і наказав лягти.

“Він привів автомат. Ваня збоку стоїть, питає: «Що робити?”, я кажу: “Лягаємося”. Лігли ми. І так, щоб руки, пальці були видні. А березень холодно. Жахливо. А Івану сказав, щоби взагалі не рухався, бо він почав руки простягати”, – розповів Олександр.

“Своїх” росіяни розрізняли за білими пов’язками.

“Я побачив білу смужку на коліні. Не скотчем, а якоюсь ганчіркою замотана була. З моїх пальців вибив останню цигарку. Я голову трохи підняв – вузькі очі – якут, буряти ці заходили”, – сказав Олександр.

За словами Олександра, виїхати з селища вдалося завдяки волонтеру, який приїхав забрати дідуся.

“Їхали полями… дуже страшно. На дорозі навіть валялися трупи росіян. Наші добре тоді їм насипали. На полі теж гелікоптер збитий був… Повністю видихнули, коли доїхали до першого блокпоста під Миколаєвом”, — сказав Олександр.

Як розповів Олександр, він народився в Росії і це зіграло з ним поганий жарт.

“На останньому блокпості, коли проїжджали, документи показую. Охоронець побачив, повернув паспорт: “Росія, місто Челябінськ”. І так дивиться. Я говорю: “Хлопці, це місце народження”, – з усмішкою згадав Олександр.