"Рідних та дорогих тобі людей втрачати дуже важко"... Історія незламності рятувальника з Корабельного

Головне управління ДСНС України у Миколаївській області продовжує розповідати історії своїх колег у рубриці “Незламність має обличчя”.

Перший місяць повномасштабного вторгнення Денис Чорний, капітан служби цивільного захисту та пожежний-рятувальник з Миколаївщини, згадує як найтяжчий етап свого життя. 24 лютого 2022 року він перебував на чергуванні у 5-ій державній пожежно-рятувальній частині в Корабельному районі Миколаєва, коли почув вибухи.

Серед перших думок — тривога за рідних: батьків та дівчину Олександру, які залишились у селі Посад-Покровське на Херсонщині.

Але капітан служби цивільного захисту і не уявляв, що найстрашніше чекає на нього попереду.

“Повернувшись додому 28 лютого, я вже не зміг виїхати з села. Аж до 17 березня, разом із родиною, ми вимушені були жити у підвалі, тому що трасою рухались колони російської техніки й ворог нещадно обстрілював село із усього наявного озброєння”, – згадує Денис.

Чоловік розповідає, що ці 17 днів обстріли просто не вщухали й коли він, на свій острах, сів у машину та поїхав, виявилось, що його мати евакуювали з села, але невідомо куди. Також було не відомо що з батьками Олександри, які жили в сусідньому населеному пункті. Вже в дорозі всі вони випадково зустрілись на трасі та разом поїхали до Миколаєва.

Повернувшись до роботи, капітан служби цивільного захисту дізнався, що під час одного з масштабних прильотів, поки він був там, відрізаний від свого колективу через бойові дії, орки вбили його колегу — Ольгу Чорну, з якою чоловік довгий час працював.

“Рідних та дорогих тобі людей втрачати дуже важко”, – каже Денис.

Оцінивши ситуацію, він вмовляв свою дівчину поїхати із батьками до більш безпечного регіону, але Олександра свого коханого не покинула та сказала тоді найщемливіші слова:

“Я не уявляю свого життя без тебе, тому буду тут, поряд із тобою”.

Разом вони – 14 років, а пережиті події та емоції зробили їх стосунки ще міцнішими, тож Денис, посміхаючись, каже:

“Поки ще дівчина, але, думаю, дуже скоро стане дружиною”.

Зараз чоловік живе в рідному селі — Посад-Покровському, але не у своєму будинку, бо він вщент зруйнований, а в модульному будиночку. Та він сподівається, що колись відбудує втрачене, або ж побудує нове житло і свою Батьківщину не залишить.