Воля до перемоги: Ольга Харлан стала новою героїнею осіннього номеру Vogue Ukraine Edition

Третій випуск осіннього номера журналу Vogue Ukraine Edition присвячений відомим на увесь світ спортсменкам серед яких олімпійська спортсменка з Миколаєва Ольга Харлан. Окрім відомої шаблістки журнал опублікував інтерв’ю, ще з двома відомим спортсменкам – Еліною Світоліною та Ярославою Магучіх.

Інтерв’ю було проведено через онлайн-зв’язок, оскільки шаблістка Ольга Харлан перебуває в італійській Болоньї на тренуваннях.

“Зараз такий час, що в українців не завжди виникає бажання відпочивати. Я знаю, що є люди, котрим вдається якось перемикатися, але мені з цим важко. На мене дуже впливає моральний стан”, – розповідає про відчуття у відпустці спортсменка.

На 33-річній Харлан позначилися і спортивні звички:

“Моя нормальна відпустка мирного часу — це подорож на море, але полежати на пляжі я можу максимум три дні. Потім хочеться щось робити, чимось себе зайняти, тренуватися, аби не втрачати форму”.

Спорт сильно дисциплінує:

“До 23 років я ще знала, що таке дозвілля — наприклад, могла цілий місяць не фехтувати, і все було добре. Та тепер мій спосіб життя — постійна робота”.

Рідне місто Ольги Харлан — Миколаїв, тут живе вся її родина от уже декілька поколінь. Тут і вона мешкала до 2017-го, свого 27-річчя, згодом переїхала до Києва.

Її тато захоплювався вітрильним спортом, утім дівчинка пішла іншим шляхом. З шести років займалася танцями, але за три роки гурток став занадто дорогим. І дев’ятирічна Ольга перейшла в безкоштовну секцію фехтування, де її першим тренером став хрещений батько. Вже за чотири роки Ольга Харлан перемогла в чемпіонаті України й потрапила до збірної країни. Далі — важливі перемоги: в чотирнадцять — перший дорослий чемпіонат Європи, у вісімнадцять — перше олімпійське золото в Пекіні, в дев’ятнадцять — перше золото на чемпіонаті світу. Ніби казкова історія, в якій насправді є важлива сюжетна лінія про політичне в спорті, громадянську позицію та зміни, котрі в наші життя принесла війна.

Родина Харлан досі перебуває в Миколаєві, попри регулярні російські обстріли.

“Боляче дивитися, що Росія зробила з містом. Навкруги дуже багато нагадувань про те, що в нього прилітали та продовжують прилітають ракети. Але воно оживає, туди повертаються люди. Після 24 лютого воно згуртувалось і українізувалось — дедалі більше миколаївців переходять на українську мову”, — розповідає Ольга.

Стосовно своїх особистих змін після повномасштабного вторгнення, Ольга каже, що на доріжці під час змагань залишається незмінно зосередженою — навчилася опановувати емоції. Проте в особистісному вимірі все зовсім не так спокійно:

“Я вже не раз проживала ситуації, в яких мене не хотіли чути як українку, що намагається донести правду про країну-агресорку. Тому навчилася просто йти вперед із розбитим серцем. Знаходити людей, які мені близькі, і триматися їх. Та найбільше мені допомагають думки про наших хлопців і дівчат на фронті — згадую про них і розумію, що мені взагалі не тяжко”.

Спортивному цеху буває непросто, адже на змаганнях часом доводиться стикатися з російськими спортсменами – хай вони виступають під нейтральним прапором, від того не легше. Шаблістка вважає, що українці обов’язково мають брати участь у важливих змаганнях:

“Ми заслуговуємо на те, щоб про Україну знали. Наша місія як спортсменів — розповідати про війну. Ми тут для того, щоб нагадувати всім, що ми стоїмо за своє. Якщо наші хлопці та дівчата борються на фронті, я повинна боротися також”.

Ольга ухвалила для себе важливе рішення:

“Не буду тиснути руку російським спортсменкам – попри те що правила цього вимагають”.

І на чемпіонаті світу з фехтування, що проходив у Мілані в липні цього року, відмовилася “привітати” рукостисканням після своєї перемоги Анну Смірнову, “нейтральну” атлетку з Росії. Смірнова намагалася сама підійти й подати руку українці, але та виставила вперед шаблю, запропонувавши натомість “стукнутися” зброєю. Росіянка оскаржила такі дії: згідно з правилами Міжнародної федерації фехтування, відмова в привітанні карається чорною карткою, тобто дискваліфікацією на 60 днів.

Ризик втратити можливість займатися улюбленою справою і не поїхати на Олімпіаду наступного року – надзвичайний виклик.

“Коли мене дискваліфікували, я прийняла цей факт, – згадує спортсменка. – Розуміла, що втрачаю можливість пройти кваліфікацію на Ігри. І змирилася. Заспокоювала себе думками про те, що була вже на чотирьох Олімпіадах і маю чотири медалі: золото 2008 року в Пекіні та срібло 2016-го в Ріо-де-Жанейро в команді, а також бронзу 2012-го в Лондоні та 2016-го в Ріо в індивідуальній першості. Можливо, саме так має закінчитися моя кар’єра. Але, звісно, в перші години було дуже важко”. Ольга зізнається, що навіть кричала — від морального болю: “Я просто сіла на підлозі, вперлася спиною в стіну і не могла підвестися”.

На її підтримку піднялася вся Україна:

“Країна мене обійняла дружньо — і я в усіх сенсах встала на ноги. Читала соцмережі – і спочатку навіть не могла повірити, що люди так мене захищають”.

Ця історія призвела до важливого результату: Міжнародна федерація фехтування скасувала дискваліфікацію. Харлан допустили до Олімпіади 2024 року в Парижі, а спортсменам дозволили не тиснути руки суперникам.

“Це допомогло розставити крапки над “і”. Мабуть, у фехтуванні я виявилася першою, з ким це сталося. Тут закони дуже чіткі. Та міжнародні структури й федерації отримали сигнал, що в контактних видах спорту ці правила мають змінюватися”, – підсумовує свій досвід Ольга.

Рішуча позиція, та й образ фехтування як спорту – войовничий. Харлан наголошує, що сьогодні всі українки та українці — воїни.

“Я, певною мірою, теж. Це специфіка спорту і мого характеру: не можу зжитися з несправедливістю. А це шалена несправедливість — змушувати потиснути руку росіянці. Бо в мене є власна історія — в моїй країні триває війна, розпочата російською стороною”.

Жінки в спорті мають лідерські якості:

“У моїй команді є дуже сильні дівчата. Я веду їх, допомагаю морально – а вони навзаєм бачать лідерку в мені, підтримують мене. Команда важлива, тому що під час змагань багато залежить не від індивідуального результату, а саме від колективного зусилля. Відчуваю, що я не одна — це наділяє великою відповідальністю”.

Навіть під час змагань і тренувань Харлан часто перевіряє стрічку новин:

“Читаю що пів години. А якщо починається тривога, то стежу, що чути, що пише моя родина. Знаю, це відволікає, і останнім часом намагаюся себе контролювати — наприклад, не чіпати телефон протягом години. Водночас не хочу тікати від реальності та взагалі припиняти стежити за тим, що відбувається”.

Щоб підтримувати ментальне здоров’я, Ольга радить знайти психолога, психіатра чи терапевта:

“Мені в тій непростій історії в Мілані було б набагато важче, якби я не працювала над своїми емоціями разом зі спеціалістом. Коли накривають гнів, злість чи розпач, твої розум і тіло працюють проти тебе. Тому знайдіть фахівця, що зможе вас вислухати. У такі часи дуже важко мовчати й тримати все в собі”.

Осіннє число Vogue Ukraine Edition виходить друком 24 жовтня та доступне для передзамовлення на сайті журналу.