ИсторияОбщество

На місці сучасного Корабельного району в античну добу добували рибу у великих кількостях

Ще з античної доби рибальство на теренах, які нині складають околиці Вітовки було чи не головним промислом населення.

Ще з античної доби рибальство на теренах, які нині складають околиці Вітовки було чи не головним промислом населення. Свідченням тому знахідки специфічного посуду біля Сіверсового маяка (Північна околиця Вітовки). Саме на березі лиману був знайдений фрагмент керамічної тарілки із заглибленням у середині, яка служила для приготуання риби.

Вперше артефакти античної доби пов’язані з рибальством (гачки з риб’ячих кісток, кам’яні тягарці для неводів, тарілки для приготування риби, тощо) знайшов на Сіверсовому маяці відомий археолог і вчений, уродженець Богоявленська Феодосій Камінський у 1924 році.

Також у 60-тих роках ХХ століття на Сіверсовому маяці знаходив цікаві рибальські артефакти місцевий археолог Клюшенцев. Як вважають науковці, в античну добу на лівому березі Буга, на місці сучасного Корабельного району добували рибу у великих кількостях. Припускають, що добуту рибу могли доправляти до Ольвіії та інших грецьких колоній на північному Причорномор’ї. Так, на розкопках Ольвії були знайдені ями, як вважають археологи для засолювання риби.

Варто також нагадати, що на Сіверсовому маяці археологами були знайдені рештки панцирів молюсків зі слідами контакту з вогнем. Археологи припускають, що давні люди урізноманітнювали свій раціон річковими молюсками, які готували на вогні. Історичні джерела подають відомості про слов’янську колонізацію Нижного Побужжя з ІХ століття. Просування кордонів Київської держави на південь спонукало переселення певної частини населення на південь. Не в останню чергу причиною колонізації нашими предками території Нижнього Побужжя були багаті рибні ресурси. Ймовірно, що назвали річку Богом наші предки теж не випадково. Ріка, котра славилася великим розмаїттям видів риб була для наших далеких предків даром Божим.

У нарисах О. Меєра в яких він посилається на літописи давніх монастирів згадується дівочий монастир біля Вітовки на піщаній косі, нині територія поблизу заводу «Океан». З тих таки літописів відомо про митницю доби Великого князівства литовського, яка існувала на біля переправи з лівого берега Бузького лиману на правий. Ріка була природним кордоном між Великим князівством литовським та Туреччиною. Через митницю відбувався рух товарів, серед яких не останнє місце посідала риба. Як повідомляють літописи за княжих часів існував звичай заборони дзвонити у дзвони під час весняного нересту риби. Такий звичай тривав аж до початку ХХ століття. Наші предки розуміли як важливо було зберігати рибні ресурси, бо для поселень вздовж річок і лиманів риба була головною їжею людей.

Рибальство у Вітовці та її околицях залишалося основним промислом, який згадується також з часів пізнього середньовіччя.

Прогноївська козацька паланка контролювала низку рибних заводів, котрі існували вздовж лівого берега Бузького лиману ще до 1774 року. Про рибні промисли на Бузі, та про заводи з переробки риби згадує у своїй праці «Історія Запорозьких козаків» видатний дослідник козацтва Дмитро Яворницький. До того ж у архіві Нової Січі зберігаються документи датовані 1756 роком, у яких згадуються рибні промисли. Рибні заводи про які йдеться позначені на мапі Томілова «Течії рік Дніпра і Буга» датованої 1775 роком. Згідно умовних позначок до карти рибзаводи позначені трикутниками, а пояснювальний текст до цих символів повідомляє наступне: “Рибзаводи з житлом для робітників”. Тобто, заводи були не лише місцем роботи але й житлом для сезонних робітників. Рибні заводи перебували переважно на річкових косах, Балабанівській, Кривій, Руській, тощо.

Рибалки човнами доправляли рибу на вищезгадані коси на яких стояли підприємства з переробки риби. Що собою являв тогочасний рибний завод і чим займалися його робітники? Переважно, ще були криті очеретом навіси, котрі захищали від дощу та сонця, під навісами стояли великі столи за якими обробляли рибу, були такі самі будівлі складів, шалаші для проживання робітників, печі — кабиці для копчення риби та топлення лою, тощо.

Рибу там обробляли: патрали, коптили, солили, пакували у діжки, в’ялили, топили з неї лій, який використовували як пальне для світильників — каганців, котрими освітлювали житла.

Як вважають дослідники у 17 — 18 століттях такі підприємства мали переважно сезонний характер. Прикметно, що всі рибзаводи були розташовані вздовж чумацького шляху, який пролягав лівим берегом Бузького лиману. Зручне розташування біля шляхів дозволяло доставляти рибу возами до Польщі, Росії та Кримського ханства.

Відома миколаївська краєзнавиця Світлана Бойчук висловила цікаву версію прочитання слова «завод». На думку пані Світлани дослідники минулого припускалися помилки вважаючи заводами рибні заводі. Коли читати співзвучні слова написані старим російським алфавітом, «заводъ» і заводь» то одразу не зауважимо різниці. Ця версія має право на існування, і до того ж вона логічно обґрунтована. За писемними згадками пізнього середньовічча рибалки виготовляли з очерета спеціальні конструкції у вигляді ґрат, які встановлювали на мілководді і простягалися на кількасот метрів.

Давні рибалки добре орієнтувалися у природних циклах місяця, і навіть розумілися на добових циклах руху річкової та морскої води. До прикладу, з опівночі і до опівдня річкова вода у лимані витискає воду морську, а після полудня навпаки, морська вода має більшу активність і заходить вглиб лиману. Згадане природне явище впливає на активність риби, тому люди зауважували таку природну закономірність і використовували її на свою користь. Завдяки своїм знанням давні рибалки передбачали навіть конкретні дні міграції певних видів риб. Зазвичай заводь була відкритою, але у дні, коли очікувався підхід риби уважно спостерігали за проходом косяка риби. У певний момент, коли косяк заходив до заводі, очеретяні загорожі зводили півколом. Очеретяні щити фіксувалися дерев’яними кілками, котрі забивали у дно.

Коса була природною перешкодою для риби, а заводь із очерету закривала рибу від решти річки. Поступово об’єм заводі зменшували, поки вона не наповнювалася рибою. Потім підганяли човни і вибирали рибу. Очеретяна заводь була сплетена таким чином, щоб у ній залишалася лише велика риба, а дрібна проходила крізь отвори між очеретом. Безумовно на косах рибу і переробляли, але навряд чи примітивні шалаші чи печі — кабиці можна назвати заводами. До того ж у другій половині 18 століття заводів у нинішньому їх розумінні як і самого поняття завод не було. Отже, поняття заводь походить від слова заводити, тобто заводити рибу у пастку.

Торгівля рибою була доволі прибутковою справою, тому чумаки залюбки брали доставляти такий товар покупцям.

Вищевикладене підтверджують знахідки на місці колишнього козацького зимівника Павла Бойка біля Павлогої балки (Сіверсовий маяк). До речі, саме цей зимівник позначений на вже згадуваній вище карті Томілова «Течії рік Дніпра і Буга» від 1775 року.

Знайдені на місці зимівника залишки паклі, дьогтю, смоли, металеві фрагменти рибальського спорядження (ланцюги) свідчать про можливе існування на тому місці майстерні по ремонту човнів.

Зі зруйнуванням Запорозької Січі імперською Росією у 1775 році почався поступовий занепад рибного промислу, яким безпосередньо займалися або контролювали Запорізькі козаки. Козацька адміністративна система була зруйнована, відповідно низка господарських галузей, серед яких було і рибальство занепала.

Прикметно, що під час перепису земель Чорноморського козацтва у 1792 році окрім поселень і хуторів враховувалися також неводи. Знаючи кількість людей, котрі були при кожному діючому неводі можна було не лише обрахувати господарську одиницю, але й визначити приблизну кількість людей зайнятих у рибному промислі на певній території. У вітовських рибалок здавна існував чіткий розподіл обов’язків. Кожен невід мав свого отамана та лямщиків.

Отаманом невода називали людину, котра була старшим над рибальським колективом закріпленим за конкретним неводом. Лямщиками називали рибалок, котрі закидали невід на полов риби і тягнули його. Умовно “невід” окрім прямого значення слова, як мережа чи сітка, був своєрідною рибальською артіллю, котра мала свої човни-дуби, відповідний інвентар, та засоби. Здавна Бузький лиман був відомий розмаїттям видів риби та її надзвичайною кількістю.

Так, у відомості складеній землеміром Херсонського повіту поручником редилським від 31 грудня 1791 року про географічний, господарський стан Миколаєва та його повіту читаємо:

«…У ріці Буг ловиться риба осетра, білуга, стерлядь, севрюга, коропи, виризуб, окунь, йорші та інших родів достатньо….».

(ДАМО, фонд. 243, опис 1, е,х, 65, лист 5). Інші джерела згадують таку рибу як рибець, оселедець, лящ, тараня, ближче до моря камбала, скумбрія, стерлядь, тощо.

Не дивно, що Вітовські рибалки були відносно заможним прошарком суспільства порівняно з іншими селянами. Рибалки як окрема фахова верства мали свій особливий професійний діалект, часто зрозумілий лише у середовищі рибалок. Слова кубар, кармаш, ковш та низка інших слів та висловів творили своєрідний сленг, який і досі живий у рибальських родинах Вітовки. Статистичне правління Херсонської губернії у своїх зівтах за 1869 та 1896 роки зазначало, що тривалий інтенсивний вилов риби впродовж 19 століття дещо зменшував природні запаси Бузького лиману.

Однак рибних запасів було достатньо для життєдіяльності та розвитку рибної галузі. Документи 19 століття проливають світло на особливості рибного промислу на Бузькому лимані. Наприклад у “Херсонських губернських відомостях (за 1867 рік, №61) згадується безіменний солончак на Руській косі. Цілком можливо, що деяку частину солі для засолювання риби, рибалки могли брати саме там. У описі населених місць Херсонської губернії від 1868 року читаємо наступне: «На косах Бузького лиману відбувається значна риболовля, особливості цього промислу тут такі самі, як і на Дніпровському лимані». (ГПИБ. Вип.47. Стор 16).

Окремо слід згадати про плавзасоби вітовських рибалок, а саме про човни. Найпоширинішими рибальськими човнами були «Дуби». Дубами ці човни називали тому, що основні деталі човна були виготовлені саме із деревини — дуба. Дуб був доволі міцним матеріалом, до того ж дуб не руйнувався від тривалої дії вологи. Найперше йдеться про каркас судна, кільовий, чи привальний брус. До кільового бруса кріпилися шпангоути, котрі теж були з дуба. Шпангоути обшивали дошками інших порід дерева, які ззовні обробляли горячою смолою. Були ще каюки, баркаси, фелюги, тощо.

Двадцяте століття для нашого краю розпочалося внутрішньополітичними катаклізмами у російській імперії, революція 1905 року, Столипінська реформа, котра розпочалася у 1907 році, потім Перша світова війна, далі більшовицький переворт у Петербурзі, утворення Української Народної Республіки, влада гетьмана Павла Сколопадського, Директорія і згодом її поразка та встановлення влади більшовиків.

Змінився суспільно-політичний лад у країні, і безумовно зміни торкнулися також і рибальського середовища.

Нова більшовицька влада в добу воєнного комунізму піддавала рибалок продрозкладці, тобто насильно забирала рибу у рибалок. У Богоявленському спалахували селянські повстання. Так, про придушення Богоявленського повстання у 1920 році читаємо наступне: “Більшовики жорстоко придушили збройний виступ, селян пограбували, як наслідок продрозкладку виконали на 100 %.

Окрім того, продрозкладкою були обкладені рибалки, власники усіх садів та млинів Богоявленського”. Пізніше продрозкладку рибалок замінили на обкладення їх податками. До слова, коли у 1921 році лютував великий голод серед місцевого населення, люди вмирали з голоду. Саме завдяки дешевизні та достатній кількості дрібної риби у селищі вдалося запобігти масовим смертельним випадкам. І така ситуація була характерною не лише для Вітовки (Богоявленська).

Слід згадати Декрет ради народних комісарів УРСР “Про організацію рибальства та рибної промисловості в Україні”. Згідно цього закону до командування Червоної Армії надійшла деректива негайно звільнення зі служби осіб, котрі до призову були професійними рибалками, та звільнити від призову до лав ЧА такої категорії осіб.

Отже, можемо уявити на скільки важливим для більшовиків у 20- тих роках був рибний промисел. У 1929 році група рибалок з 8 осіб створила першу у селищі Богоявленському рибальську артіль ім. Шевченка. Рибартіль мала 57 га землі, один каюк, один кубар (ящик для складання живої риби) та дрібний рибальський інвентар.
Створювалися дрібні рибартілі, так у квітні 1930 року, шістнадцять членів вищезгаданої рибартілі створили нову артіль, обрали голову мали невід для тарані, який називали чистиковим, невід для тюльки, бредень для тюльки, два дуби, дванадцять кодол (канатів), двоє саней, сім «Семенів» — (льодорубів) та дві хохли для підводного лову.

У тридцятих роках більшовицька влада намагалася усіма способами усуспільнити засоби виробництва рибалок, почала створювати рибколгоспи для того, щоб корисуватися плодами їхньої праці.

У 1931 році рибартілі були об’єднані у рибколгосп ім. Ворошилова, котрий складався з 194 членів і 588 їдоків. У рибколгоспі було 8 бригад.

Для рибколгоспу був збудований новий рибоприймальний пункт (лабаз), де здійснювали первинну обробку риби та засолювали її. Риба не раз ставала порятунком для мешканців селища. Із розповідей місцевих старожилів ми дізналися, як рятувалися рибою населення Вітовки (Богоявленська) від голодної смерті у Голодомор 1932 — 1933 рр. Продовольчий стан населення був критичним, лише родини робітників промислових підприємств отримували хліб щодння.

Хліб розвозили селом адресно у спеціальних торбинках. На адресній торбі вказували адресу отримувача, прізвище, вагу хліба, кількість членів родини. Переважну більшість голодуючих селян рятувала риба.

На ринку вартість одного кілограма риби була наступною: тюльки — три копійки, бичків — п’ять копійок, тарані чи рибця — 6 -7 коп, судака — 5 — 6 копійок. Не зважаючи на наявність риби смертність була досить високою. Помирали від голоду переважно родини селян — одноосібників, у яких радянська влада вигребла увесь хліб, самотні люди, люди похилого віку, діти.

Цікаво, що вітовські рибалки ловили рибу також і взимку. Коли крига на лимані ставала достатньо міцною, у кризі робили лунки особливим способом. До крайньої лунки заводили сітку перехоплюючи її із сусідніх лунок пробитих у вигляді прямого ряду. Також існував спеціальний інвентар для підльодного лову, про який ми згадували вище.

Старожили наголошували, що саме завдяки наявності дешевої тюльки вдалося вижити більшості населення нашого селища. Можливо саме тому у Вітовці до тюльки ставляться з особливою повагою. У цьому місці варто зробити невеличкий відступ і згадати страви вітовських рибалок. Чільне місце серед рибних страв вітовських рибалок посідає місцева страва, яку більше ніде у світі не готують і яка називається «Тюлька Насторчак». «Насторчак» на особливій говірці вітовських рибалок означає «гостра», коли йдеться про страву. Ця страва жива й досі, її готують досі у рибальських родинах Вітовки.

Іншою давньою стравою вітовських рибалок у складі якої присутня тюлька є товченики. Товчениками страву називають тому, що для виготовлення своєрідних тюфтелів чи котлеток використовували товчену у ступці тюльку.

Як читачі здогадалися у давні часи ще не існувало м’ясорубок, тому рибу доводили до потрібної консистенції саме таким чином.

Отже, для відносно швидкого подрібнення у ступці тюлька через її малий розмір підходила якнайкраще. Тюльку товкли до стану фаршу, коли фарш був готовий, до нього додавали гречку. Слід зазначити, що існує особлива вітовська рецептура приготування цих страв, на якій ми не будемо зупинятися докладно.

Отже, повернемося до нашої основної теми. Влада розуміла яке велике значення має рибна галузь для народного господарства країни, тому видавала низку декретів та постанов, які були покликані на захист рибних ресурсів. Так, 21 вересня 1935 року Радою народних комісарів затверджене перше «Положення про охорону рибних запасів та регулювання роболвлі у водоймах СРСР».

У роки радянсько-німецької війни 1941-1945 рр німецька та румунська окупаційні адміністрації не обмежували вилов риби жорсткими заборонами. У роки війни риболовля для великої частини населення була єдиною можливістю вижити. Однак, з поверненням радянської влади у 1944 році в Українській РСР організували управління рибоохорони та рибальства «Укррибвод».

Слід наголосити, що за словами вітовських рибалок-старожилів з кінця 1944 і до кінця 1945 року риба взагалі не йшла на гачок.

У березні 1944 року в районі Нової Одеси, біля Ковалівки при форсуванні Південного Бугу командування червоної армії втопило у річці 15000 радянських солдатів. Це офіційна цифра, насправді убитих, яких забрала вода було значно більше. За переказами вітовських рибалок — старожилів, у 1945 році риба взагалі не йшла на гачок з відомих причин. Тіла течією відносило до Дніпро-Бузького лиману і навіть до моря. Так у кінці лютого 2020 року сталася велика буря, на лимані сильно штормио. І ось на початку березня на Кінбурнській косі виявили десятки черепів та кісток викинутих хвилями на берег. Цілком можливо, що це були рештки радянських солдатів.

Після закінчення війни співробітники вищезгаданого управління «Укррибвод» проводили рейди разом із працівниками НКВС. У післявоєнний період з поверненням радянської влади рибні запаси охоронялися дуже суворо. Коли говорити за терени, котрі нині складають Вітовський район, то слід навести спогади старих рибалок у повоєнний час. За їхніми словами майже до 1955 року річкою Інгул під час нересту патрулював катер з НКВдистами та представниками рибоохорони, які без попередження розстрілювали з крупнокаліберного кулемета як човни, так і самих браконьєрів.

До слова, у 1946 році у Бузькому лимані востаннє бачили білого рака, білий рак, як рідкісний вид був занесений до «Червоної книги». З плином часу радянська система рибоохорони поступово вдосконалювалась.

Але слід розуміти, що риболовецький флот 60-тих років був доволі примітивним, тому не міг становити особливої загрози для біологічних ресурсів лиману. Не зважаючи на промисловий вилов риби, впродовж наступних двадцяти років виснаження рибних ресурсів Бузького лиману не спостерігалося.

Так у 1962 році постановою Ради Міністрів УРСР створено Державний комітет рибного господарства. На Бузькому лимані діяли два потужних рибколгоспи: Перший «Ольшанців» у Жовтневому, та «ім.Леніна» у селі Лупаревому Жовтневого (нині Вітовського) району.

Сучасного обладнання для зберігання вилов-леної риби, зокрема холодильників у рибкол-госпі ім. Ольшанців не було. До середини 70-тих років для охолод-ження риби використо-вували дідівський спо-сіб, — ями з льодом заготовленим взимку і накриті соломою та очеретом.

Діяли потужності з переробки риби, у с. Лупаревому працював коптильний цех, а у рибгосподарстві ім. Ольшанського діяв цех з виготовлення пресервів.

У іншому цеху господарства шили рукавиці та виготовляли щітки. Рибний ряд ринку міста Жовтневого на вулиці Торговій (а з 1973 року Корабельного району м.Миколаєва) славилися розмаїттям видів риби та своєю дешевизною. Однак, у 1980 році став до ладу Миколаївський Глиноземний завод, — шкідливе виробництво безперервного циклу. Вода, повітря і ґрунт піддавалися тривалому впливу відходів виробнитва — червоного шламу.

Поступово рибні запаси Бузького лиману почали виснажуватися. За згадками відносно не старих рибалок, яким на сьогодні близько 60 років, на місці майбутнього заводу МГЗ у середині 70-тих років була надзвичайно чиста вода.

За словами очевидців, навпроти піщаного кар’єру (де нині дачний кооператив) стояла затоплена баржа з якої підлітки ловили рибу. Вода у лимані була на стільки чистою, що стоячи на цій баржі було видно дно. До речі, на тому місці було особливо багато черепах, також траплялися морські коники.

Коли на початку 90 тих років розпочалося будівництво терміналу “Ніка-Тера”, а саме напередодні початку днопоглиблювальних робіт, фахівці з рибколгоспу «Ольшанський» попереджали, що через знищення нерестилища невдовзі риба зникне з лиману остаточно. На превеликий жаль так і сталося. Після побудови порту «Ніка-тера», було знищене нерестилище риби на мілководді біля заводу «Океан».

Екосистема Бузького лиману постала перед перспективою повного знищення. На даний час про рибні запаси Бузького лиману, (у їх промисловому вигляді) взагалі не йдеться. 25 липня 1997 року Указом Президента України № 691/97 створено Державний Комітет рибного господарства нашої держави. Також були створені відповідні підрозділи, котрі протягом десяти років кілька разів реорганізовувалися. Так, у 2010 році створено Державне агенство рибного господарства України з відповідними територіальними підрозділами. Проте, ці реорганізації вже нічим не могли зарадити незворотньому процесу загибелі рибних ресурсів лиману.

Радянська держава принесла у жертву екосистему цілого регіону задля зиску від металургійного виробництва.

За декілька останніх десятиліть рибні запаси як лиману так і ріки Буг загалом катастрофічно зменшилися. Більшість видів риб, ймовірно назавжди зникли з Бузького лиману.
На превеликий жаль так сумно закінчилася славна багатовікова історія рибальства на Бузькому лимані.

Ріка Бог, котру наші далекі предки вважали даром Божим, через велике розмаїття видів риб, та величезні рибні ресурси наші сучасники перетворили на майже мертву водну пустелю. Коли не стане на землі відновлювальних біоресурсів, тоді людство зрозуміє, що гроші не можливо їсти.

Підготував Віктор Мних –
голова громадської організації «Вітовське українське товариство»

( Стаття з книги «Спадщина предків: традиція приготування рибних страв Вітовки», де ми (експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини Вітовщини, — голова громадської організації «Вітовське українське товариство» Віктор Мних, керівниця краєзнавчого інформаційного центру « Край» (при бібліотеці-філіалі №18 Корабельного району Миколаївської області) Ольга Ясько та керівниця бібліотеки-філії 18 ЦБС для дорослих м. Миколаєва Лілія Полковиченко, керівник видавництва «Яслав» та музею на Сіверсовому маяці Юрій Ковальський) зробили спробу узагальнити відомі нам довідкові матеріали запозичені із відкритих джерел. У першу чергу це публікації у книгах наших земляків — краєзнавців, де згадуються рибальські артілі у Богоявленську).

Связанные статьи

5 комментариев

  1. Спасибо.Очень интересная статья.Мои предки,как и родители с Лупарева,Дед,дядька и вся родня рыбаки. Помню прекрасно рыбу в 50-60 х годах. Как жалко и обидно что произошло на сегодняшний день.

    20
    2
    1. Какой мы жалкий народ , как было лет 50 все убогое , так и осталось все убого !!!!!! Все же просрали , традиции , нацию здоровую , которая бы интересовалась и занималась чем то полезных , развивалась !!!!! Все что этому народу интересно и важно , пивка в конце недели нахлебаться !!!!!!!

      4
      3
  2. Сейчас бы этих ловцов рыбы назвали браконьерами ааъаъаахахаххаха и отправили на бутылку

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Back to top button